Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 93

Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.

Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.

Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?

Ординці пригнічено мовчали.

– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.

Знову мовчанка.

Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.

– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.

Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...

Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.

Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.

Всім їм було відтято статеві органи.

Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.

Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

Вояцькі біографії

Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців

Бій за Вознесенськ

Був ранній ранок 14 квітня 1920 року.

Петро Дяченко, хворий на тиф, лежав у критому фургоні. Українську армію, що підійшла під Вознесенськ, рясно обстрілювали з гармат і кулеметів два більшовицькі бронепотяги, що курсували залізничним шляхом. А на позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметного вогню впевнено насувалася лава школи червоних командирів.

Два дні перед тим запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3 – 5 штук (як казали, “для себе”), але й ті були вистріляні напередодні... Шкодують козаки за набоями, спостерігаючи, як невпинно наближаються червоні курсанти.

Бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч пару патронів до кулемета. Він учора вистріляв усі. “Залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її...”

Чути його слізне благання:

– Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів, – у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!

Заступник Петра Дяченка поручник Броже (латиш за національністю) наважився атакувати двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися.

Під час атаки було тяжко поранено козака третьої сотні на прізвище (здається) Бандура. Куля засіла в черепі над лобом. А він, “співак, сміхун”, був улюбленцем полку. Із жалю за ним у козацьких душах буревієм заклекотала “нестямна жага відплати”.