Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 18

Вирушили 28 січня вранці.

До Маріїнської дійшли спокійно. Далі Олександр хотів йти через Жидівський базар, а там вишмигнути на Брест-Литовський шлях. Та Стась збив його з наміченої дороги, переконавши йти на вокзал. Йти туди страшенно не хотілось, але знову смикнув чортик і проти волі Євтухів подався в бік вокзалу.

Підійшли до Безаківського мосту через Либідь.

Перша застава з двох червоноармійців пропустила безперешкодно – документи їх цілком задовольнили. Минули й другий пост. Коли раптом у спину штовхнуло коротке як постріл слово:

– Стой!

Серце завмерло, але Євтухів повернувся із розпогодженим обличчям.

Біля червоноармійця, який вже підніс карабінку, стояв “якийсь жид і вказував на нас”, згадував Євтухів.

Вартовий, “звичайний кацап”, запитав суворо:

– Ти вілєнскій казак?

– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил, – щиро відповів Олександр.

– Пакажи дакумєнти...

– Смотрі...

Папери не викликали підозри, але “жидюга”, який стояв біля русака, вперто наполягав, що “етот тіп” – старшина Вільного козацтва...

– Ідьом на станцию, к камєнданту, – вирішив все ж проявити “бдітєльность” червоний москаль.

– Ідьом так ідьом, – погодився старшина, намагаючись не видати хвилювання.

“Маленький був путь, – згадував Олександр, – але страшенно неприємний... А жидюга з нами разом іде”.

Комендатура містилася біля каси дачних потягів. Її вікна виходили на перони 1 і 2 класу. Комендантом виявився звичайний залізничник, а отже – “цілковита шляпа” у комендантській справі. Головну роль знову відіграв пильний єврей. Він висловив і коменданту своє бачення проблеми.

Залізничник передивився документи, за якими Євтухів числився солдатом російської армії.

– Ти – афіцер? – запитав суворо.

– Нєт... Какой там офіцер?! Вот єду дамой і застрял в Кієвє із-за бойов...

Комендант подивився на руки Євтухіва і промовив грізно:

– Врьош, сукін син... Рукі у тєбя, што, пралєтарскіє? Афіцер...

Забравши документи, наказав занести затриманих у черговий реєстрик засуджених до розстрілу та відпровадити до арештантського вагона.

Документи ж кинув на стіл.

Слово “расстрєлять” кинуло Олександра в піт – спочатку холодний, потім – гарячий. Якась дивна слабість опанувала його тіло. Але розум продовжував аналізувати: очевидно, комендант набирає для розстрілу партії, щоб менше возиться. Значить, час ще є...

Тим часом арештантів вивели з комендатури і повели через колії. На них Євтухів побачив “кільканадцять розстріляних та роздягнених”. Ніби туман заслав очі козакові, а у мозку билася одна лише думка: “Утікти, утікти, утікти...”

Ось тут, на коліях київського вокзалу, Олександр Євтухів і пізнав справжню цінність життя.

Вартовий арештантського вагона не знайшов. Мусили йти назад до коменданта. Зайшли у приміщення. Вартовий начальству не доповів і десь подався.

Охорона в комендатурі явно не відповідала своєму призначенню. Відтак ще більша рішучість опанувала старшиною Вільного козацтва. Чекав тільки слушної миті.