Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 11

Аргументацію чотовий поділяв. А відтак рішучо подав команду:

– Ставай!

Та на команду ніхто не відреагував.

“Одна хвиля гострого, боляче-довгого напруження... – згадував Андрій Сакало, – й десяток багнетів впивається в тіло агітатора. Прибігає міліція, протоколює. Їй, бідолашній, тепер, власне, залишається тілько функція – докласти куди слід про “мертве тіло”. Нерви мої оніміли. Розум холодний, розважливий. Ну, що ж!.. Все як слід... Зустрілися у реальному життю дві ворожі ідеї, – і кров їх реалізувала. Взагалі, перемогу тієї чи іншої ідеї реалізує кров людська... І Петренко, й цей большевик-агітатор – кожний чесно прислужився своїй ідеї. Агітаторові потрібна “совєтская власть”, а нам із Петренком – Самостійна Вкраїна... І цей епізод є лише початком тої кривавиці, якої треба сподіватися в дуже близькому часі. А ми – мрійники, сентименталісти. Цілі доби витрачаємо на дурниці, а того, що під носом діється, не помічаємо...”

Драматичний епізод вичерпався. Андрій побіг до трамвая.

Відчуваючи небезпеку, що нависла над столицею Української Народної Республіки, він хотів якомога швидше побачитись із товаришами, поділитися з ними думками, порадитись... “Бо щось буде...”

Та Андрій вже збагнув і без порад друзів, що “етика замовкла”, про неї вже не йдеться. Насувалася війна, війна за Україну.

– Ну, що ж, воювать – так воювать, – вирішив він. – Побачимо, ще хто кого...

Старшина Андрій Сакало був готовий помірятися силами з ворогом. І підставити Батьківщині свої плечі.

Напередодні Крут

На Україну насувалася грізна небезпека. З Московщини дули холодні вітри і гнали “тяжкі чорні хмари”. Чутки про те, що до столиці підходить “страшна сила большевицької червоної армії”, хвилювали киян. Прізвище Муравйов не сходило з їхніх уст. Досі ніхто такого імені не чув, але тепер криваві легенди огортали цього червоного командира і викликали у людей переляк та очікування чогось страхітливого.

“...А ми не мали чим боронити своєї землі, – писав поручник Богданівського полку Микола Ґалаґан. – Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовність “душу й тіло положити за свою свободу”, але коли прийшов час доказати це на ділі, то виявилось, що є дуже мало нащадків “козацького роду”... Чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком світової війни, чи винна в тому їх мала свідомість, чи, може, завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою”.

“Загальна втома” поширювалась і на москалів, але вони енергійно йшли до нового бою. В них була сильна мотивація – голод і можливість задовольнити його українським хлібом. А український народ на початку 1918 р. вже в більшості своїй відвернувся від Центральної Ради, яка своєю дивовижною політикою зуміла внести такий розгардіяш у голови мільйонів, що вони раптом побачили московських головорізів в сонячному сяйві й стали з нетерпінням чекати їх як визволителів від “буржуазної” Центральної Ради. Центральної Ради, яка створила Генеральний секретаріат “із царських генералів”. Саме такі чутки поширювали вороги української державності. Й люди вірили нісенітницям.