Читать «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» онлайн - страница 148

Див. відповідно: Ф.П.Шевченко, В.А.Смолий, “М.С.Грушевский: краткий очерк жизни и научной деятельности”, в книге М.С.Грушевский. Очерк истории украинского народа. - Ки]в: Либідь, 1991, с. 352-3, G.Grabowicz, History and the Myth of the Cossac Ukraine in Polish and Russian Romanticism (unpublished dissertation), (Cambridge, MA, 1975); Marko Pavlyshyn, “The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky's Eneida”, in Journal of Ukrainian Studies, Vol. 10, No. 1, 1985.

Докладніше про це див.: М. Рябчук, “Від “Малоросії” до “Індоєвропи”: стереотип народу” в українській суспільній свідомості та громадській думці”. - Політологічні читання, 1994, № 2, с. 120-144; а також: М. Рябчук, “Українська ніч у Провансі, або Вигнання “україномовних” демонів”. - Літературна Україна, 21 листопада 1996, с. 3; та А. Дубінья-і-Бузінья, “Як Христофор Коломиєць відкрив Америку”. - День, 28 січня 1997, с. 10.

Докладніше про це: T. Kuzio, Ukraine: The Unfinished Revolution (L., Institute for European Defence and Strategic Studies, 1992).

Згідно з останнім радянським переписом 1989 року, в Україні живе 11 млн. росіян (22 відс. населення), і ще 4,6 млн. українців (9 відс. від усього населення) вважають своєю рідною мовою російську. Офіційно російськомовні громадяни становлять, таким чином, приблизно третину населення. Соціологи, однак, заперечують цю статистику, вважаючи питання про “рідну” мову науково некоректним, тому що респонденти сприймають його передусім як питання про “материнську” мову, мову свого дитинства, а не про реальну мову повсякденного спілкування. Сформулювавши запитання інакше, - “якою мовою ви волієте спілкуватись?” - соціологи отримують цілком іншу кількість російськомовних українців - близько 34 відс. від усього населення. Разом з етнічними росіянами вони складають таким чином понад половину населення України. Див. V. Khmelko, D. Arel, “The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine”, The Harriman Review, Vol. 9, Nos. 1-2 (Spring 1996), p. 86. Запропоноване соціологами формулювання теж, однак, не бездоганне з ряду причин, зокрема через широко розповсюджену в Україні двомовність, а також тому, що в ситуації специфічного мовного “апартеїду” далеко не всі респонденти готові виказати публічно, перед незнайомими інтерв’юерами, свою “принизливу” україномовність - тобто мовно-культурну та соціальну другосортність. Їхнє ностальгійне ототожнення “рідної” мови з “материнською” може розцінюватись, таким чином, як несвідоме утвердження того, що мало б бути, але, на жаль, через незалежні від них соціальні обставини, не є. Статистично значуща відмінність між кількістю респондентів, що визнають українську мову “рідною”, і тими, що називають її “мовою повсякденного спілкування”, відбиває, вочевидь, крім усього іншого, ще й об’єктивну та/або суб’єктивну неможливість для багатьох українців (у Донецьку, Харкові, Одесі) повсякденно спілкуватися рідною мовою. Реальна кількість російськомовних громадян України коливається, таким чином, десь між половиною та третиною населення і може бути визначена дуже приблизно. Див. докладніше у моїй статті “Civil Society and National Identity in Ukraine”, in Taras Kuzio (ed.), in Soviet to Independent Ukraine: The Troubled Transformation. Armonk, N.Y.: M.E.Sharpe, 1998 (forthcoming).