Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 67

— Рано радуетесь. На Западе с этим очень строго. Сойдутся цифры — распишитесь в ведомости. Не сойдутся — в грызло!

— Що, так одразу і в гризло?

— Ну не совсем так. Это я образно. Просто сошлось — есть оплата и новый заказ, не сошлось — нет ни бабок, ни заказа.

— Н-да… Європа, я вам скажу. А у нас навіть курви без передоплати не дають.

— А у вас в селе и такой сервис есть? — пожвавішали “специ”.

— Є. У нас усе, що хочеш, є. Навіть уроки естрадного вокалу. І ті, про кого ви питали, теж є. Та вже десь котрий день не видно. Мо’, в область майнули, а мо’ і в Київ — на підвищення кваліфікації.

— А, ну ладно. А насчёт девочек, так вы не лезьте в НАТО — и проблем не будет.

На жаль, дискусія між нашими і їхніми на найцікавішому місці вийшла за межі мого слуху — бо вся соціологічна братія рушила протруситися після шашликів. Але я нічого не втратила, бо коли підсіла до родича, то почула, як “правий” говорить йому:

— Знаєте, як наш лідер оцю публіку називає, котра соціологи?

— Не чув.

— Наперсточники! З ними — скільки грошей не кидай, а всі у них у кишені будуть. От як ви вважаєте, пане владо, на минулих виборах у Верховну Раду з кого оці соціологи найбільше здерли?

— Звичайно, з того, хто найбільше голосів набрав. Логіка.

— Подаруйте вашу логіку Петі Гітлеру, бо так у лейтенантах і посивієте. Найбільше вони заробили якраз на тих, хто пролетів, мов фанера над Парижем.

— Та ви що! А як це так?

— Талант, пане владо, талант! Такого замовникам наспівали, що ті їм одразу всю суму передоплатою скинули.

— Багато скинули?

— Що вам скажу — от ми школярикам по п’ять копійок за наклеєну листівку платимо. Від себе, можна сказати, відриваємо. Плачемо отакими… ні, о-о-отакими сльозами, що діток ображаємо, але більше нема. А ці — наперсточники — чемоданами гонорар беруть. Як скажу суму прописом — все одно не повірите. З автоматом стільки за п’ять років не заробиш, навіть якщо виключно “обмінки” грабувати.

Мій чесний Шериф ухопився за голову:

— Господи, що ж це робиться? У нас у Великих Колодах колись, ще за радянської влади, мій двоюрідний дядько дав за дочку в посаг три кіла червінців. Червінців, а не сотенних і навіть не двадцятьп’яток. І що? Ще оркестр “вишибального” маршу не дограв, а вже йому на голову обехаес з прокуратурою і районне кадебе. А тут — чемоданами! Кінець світу! І хоча б на користь, а то ж — на вітер! І що, ради на них немає?

— Звідки? Це ж вам не кримінальний елемент. А за їхні художества статті не передбачено. Це тільки комуняки колись голові колгоспу або директору заводу за приписки строк давали. А ці — що вам треба, те й намалюють. А народ вірить!

— Ну добре, народ вірить. А ті, котрі замовляють, чого мовчать? Це ж аферизм!

— По-перше, мовчать, бо куди з такою скаргою підеш? У податкову інспекцію? Не смішіть! Звідки у скромного нардепа з зарплатою півтори тисячі гривень зайвих п’ять мільйонів доларів віднайшлося, та ще й не задекларованих!

— Ні, це вже точно кінець світу. Наші бабці он тридцяти гривень прибавки до пенсії котрий рік чекають. А вони — мільйонами розкидаються!