Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 7

— Ну, слухайте… Тільки не смійтесь!

Є легенда, ніби при творінні Серце у людей було єдиним, Але бог за злочини старинні Розділив його на половини. І тепер одна одну шукають Половини в почуттях кипучих. Не знаходять — плачуть, проклинають, А як знайдуть — сходяться жагуче… Може, мила, ти, як я сьогодні, У чужому зоряному світі Ждеш любов з небесної безодні Зі словами ніжними привіту? Розлетілись наші половини У світи далекі і незнані. Але ж ми з’єднатися повинні? — Віриш ти у це, моя кохана?.. Тож надійся, прийде щастя ера. Час промчить, і я — повір поету — Кину вірші, стану інженером, Побудую атомну ракету, Пролечу по зоряній дорозі, На планету вийду у горінні І побачу дівчину в тривозі У світила іншого промінні… Як побачиш, то не бійся, мила, В очі глянь, не опускай повіки. Я є той, кого ти полюбила, Хто з тобою зв’язаний навіки…

Оксана мовчала. Василь ніяк не міг розібрати, який вираз у неї на обличчі. Може, вона сміється? Цього ще не вистачало…

— Ну як? — несміливо запитав він, тупцюючи на місці, бо люди вже почали сходити з пароплава на берег.

Дівчина зітхнула, щиро і міцно потиснула йому руку,

— Що ж, це схоже на вас. Я вірю вам, Василю. І у вас… Василь мовчки кивнув, ступив кілька кроків до виходу.

Потім рішуче повернувся.

— Я буду все літо тут, на лівому березі… Відпочиватиму… Якщо зможете — приїжджайте в гості. З вами дуже цікаво…

— Дякую… Приїду…

Стукнули двері. А Оксана стояла непорушно і дивилася, як віддалялася висока, широкоплеча постать. Ось вона зникла. Тільки в пам’яті, мов на фотоплівці, залишилися задумливі сірі очі, високе бліде чоло і неслухняний русявий вихор волосся. Та ще голос… Приглушений, схвильований, сповнений щирості і дивної віри…

ХИМЕРНИЙ ДІД

Василь зійшов з пароплава на дебаркадер. Хрипкий, незадоволений голос проскрипів:

— Квиток.

Порившись в кишені, Василь віддав цупкий папірець у простягнуту руку. Кругле сонне обличчя наблизилося до хлопця, безбарвні очиці обмацали його з голови до ніг.

— Тутешній, чи що?

— Ні, — коротко відповів Василь, поправляючи рюкзак за плечима. — На відпочинок. Мені б на той бік переїхати…

— Це можна.

— Справді? — зрадів хлопець.

— А чого ж. Тільки куди ж ти? Там, крім старого куговщика Данила та його онука, нікого нема. Одна-однісінька хатинка на курячих лапках, а кругом ліс…

— То й чудесно…

— Хм… Хіба що так. Тут ще один такий переїжджав, професор… Теж каже: де поменше людей… Щоб рибу не лякали. Я його й перевіз на той бік. Тепер сидить на березі, поганяє воду вудкою.

— Так ви й мене перекиньте, будь ласка…

Чоловік щось сказав, але в цей час пароплав басовито просигналив, відчалюючи від дебаркадера. Залопотіли колеса, могутня течія Дніпра потягла судно за водою.