Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 69

— Обсерваторія, — кивнув туди Борисов. — На її рахунку блискучі відкриття.

Всюдихід промчав просікою, вирубаною серед голубих дерев, і заглибився в темний прохід, зроблений прямо в кручі. Засяяло світло, перед машиною відчинилися високі металеві двері. Коли всюдихід минув їх, отвір знову закрився.

— Шлюз, — пояснив Борисов. — Бережемо повітря.

Машина зупинилася. Гості вийшли назовні. Вони опинилися в приміщенні чотириметрової висоти, яке тягнулося метрів на сто в глиб гори.

— Можна зняти шоломи, — сказав Борисов. — Тут нормальне повітря… А тепер — прошу знайомитись. Оксана Іванівна Гнатенко — наш біолог. Е, та ви всі знайомі!

— Матусю! Здрастуй! — крикнув Гнатенко, обіймаючи Оксану, яка вийшла з низеньких герметичних дверей в стіні.

Поцілувавши сина, Оксана жваво підбігла до інших космонавтів, щиро вітаючи їх з прибуттям. Горовий потиснув жінці руку і затримав її в своїй долоні.

— Ну от… ми й зустрілися, — ледве чутно промовила вона. — Минуло три роки…

— І вам спокійно, легко? — тривожно запитав Василь.

— Майже, — ясно усміхнулася Оксана. — Хлопче мій, що ж робити? Коли ми такі діла творимо, то власницькі почуття можна затамувати… Чи не так?..

Горовий промовчав.

— Прошу на відпочинок, — пролунав бас Борисова. — Товаришу Горовий! Ще встигнете наговоритися…

— Я відпочину потім. А зараз, Оксано, прошу познайомити мене з тим, що ми маємо забрати звідси…

— Залюбки. Сину, Васильку! Ти відпочинеш — прийдеш до мене… До побачення, товариші. Ходімо, друже…

Оксана повела Горового низеньким коридором. Там треба було йти зігнувшись. Коридор привів до овальної кімнатки. Жінка повела рукою навколо.

— Оце і є моя лабораторія, спальня і все інше. Сідайте, спочивайте.

Горовий з цікавістю озирнувся. Приміщення було маленьким, але кожна частка його площі використовувалася якнайдоцільніше. Тут стояли і шафи з якимись експонатами, і електронний мікроскоп, і кіноапарат, і робочий стіл з двома м’якими кріслами, і навіть ліжко. На столі Василь помітив пластмасовий вазончик з химерним покрученим пагінцем якоїсь марсіанської рослини.

— Розглядаєте? Нічого цікавого нема. Гірше, ніж найбідніша лабораторія Землі. Ну та вистачить. Зате робота незвичайно цікава Ага, у вас очі заблищали… То сідайте ж, буду розповідати…

Горовий сів, з насолодою випростався. З-під вій нишком спостерігав за обличчям Оксани. Як вона постаріла, рідна, хороша жінка… Тільки в зелених очах горить невгасимий вогонь внутрішньої молодості, для якої роки — ніщо!

Оксана перехопила його погляд, спалахнула. Жартома погрозила пальцем.

— Нічого дивитися на мене. Стара баба і все…

— Я не так дивлюся на вас, — стиха відповів Василь. — Я думаю про інше… Ніби вчора була наша перша зустріч… пам’ятаєте? Пароплав, мрії про польоти… все було ніби з книги… ніби з казки… і ось ми на Марсі. Розумієте, на Марсі? І спокійно розмовляємо…

— Зовні спокійно, — заперечила Оксана. — Хіба можна бути спокійним, відкриваючи нові світи?.. Але про це потім. Забудьте, що я ваша знайома… Перед вами астробіолог Гнатенко. Слухайте уважно. Те, що я вам розповім, безпосередньо стосуватиметься і вас…