Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 56

— Все це досить дивно… але тепер, коли почалися міжпланетні польоти… Я думаю, це цілком ймовірно. Зверніться до Академії, хай вони вирішують, що робити далі… Бажаю успіху!

Ми зупинилися тут, у готелі. Засідання Вченої Ради Академії призначене на завтра. Два дні я розшукував вас через довідкове бюро, і випадково дізнався, що ви тепер відпочиваєте в Гребенях після польоту на Марс… Я дав картограму… і ось, ви тут…

Оце й усе, Оксано… Пам’ятаєте вірш, який я читав вам тоді, на пароплаві? Про кохану з іншого світу? Життя посміялося з химерних мрій. В інших світах я знайшов не кохання, а взірець чужого, дивовижного життя… а кохання залишилося тут… на рідній Землі. І я назавжди втратив його… Дивне почуття тісниться в моїх грудях. Мені радісно і боляче… Радісно тому, що навіть на кордони неосяжного Космосу світить рідне серце… що й у мороці простору можна знайти шляхи для повернення… і боляче, що нас розділила глибока прірва часу… Чи зможе людина колись подолати її? Хто скаже про це?..

Частина третя. Перші кроки

СОЛОМОНОВЕ РІШЕННЯ ВЧЕНОЇ РАДИ

Президент Академії, ніби вибачаючись, винувато оглянув присутніх вчених, ніяково усміхнувся і сказав:

— Відповідні органи попросили мене зібрати це засідання, щоб перевірити наукову вірогідність одної чудернацької пригоди. Річ у тім, що недавно в Києві з’явилося двоє людей, яких дехто з вас повинен би знати. Двадцять п’ять років тому при дивних обставинах зникли професор астрономії Діжа і студент Горовий…

— Я пам’ятаю, — почувся голос серед учених.

— Я теж!..

— Ну от і чудово. Люди, які з’явилися тепер, твердять, що вони і є Діжа і Горовий.

— Що ж тут дивного? — пролунало запитання.

— Дивне те, що їх нібито не було на Землі весь цей час. Вони запевняють, що побували в іншому світі, навіть в іншій, дуже далекій галактичній системі…

По рядах вчених покотився гомін здивування, почулися іронічні вигуки.

— Шарлатанство!

— Може, якісь шизофреніки?

— Цікаво почути їх!

— Для таких дурниць збирати Вчену Раду! Знову пролунав голос президента:

— Товариші, треба тверезо обсудити цю подію. Хай ці «космонавти» зайдуть, ми їх послухаємо.

Президент увімкнув телевізофон на столі, тихо сказав:

— Вчена Рада чекає товаришів Діжу і Горового.

У залі запанувала тиша. Всі як один обернулися до дверей.

Двері залу засідань розчинилися. На порозі з’явилися дві постаті. В спину їм з коридору світив сонячний промінь, і тому облич не було видно. Постаті на мить затрималися при вході, а потім рішуче підійшли до столу президії. Кілька вчених підвелися з своїх місць.

— Хто ви? — пролунало запитання президента.

Наперед виступив широкоплечий, високий хлопець з буйним русявим чубом. Його сірі очі блиснули прихованим усміхом.

— Я — Василь Горовий. Колишній студент Київського університету. А це — професор астрономії Іван Ігнатович Діжа…

— Оце так професор! — вигукнув хтось здивовано.

Почувся сміх. Президент нервово потер долоні, різко встав, підняв руку.

— Спокійно, товариші. — Потім, повернувшись до новоприбулих, сказав: — Що ви Горовий, ми можемо повірити. Я трохи пам’ятаю вас… Але Діжа — мій колега. Я в той час працював завкафедрою математики. Я бачу перед собою юнака…