Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 43
Олесь Бердник
— Всередині системи? — жахнувся я,
— Так.
— А метеорити, а тяжіння центрального світила?
— Не бійтеся. Ми недаремно всю історію змагаємося з Антикосмосом. Наша техніка використовує деякі сили антисвіту. Для нашого апарата сила тяжіння врівноважується антитяжінням, і він може зупинятися в першій-ліпшій точці майже миттєво, не завдаючи шкоди людям, що перебувають у ньому…
Те, що казав Народжений Небом, було неймовірним. Незбагненні сили Космосу, яких люди Землі ще зовсім мало знали, в суть яких ще тільки збиралися проникати, служили розумним істотам цієї раси, ніби покірні свійські тварини. Я не хочу применшити значення нашої земної науки, навіть думка про це не виникала в моїй свідомості. Адже наука Землі дуже швидко проникла в ядро атома, загнуздала електричну силу матерії, сягнула силою розуму в далекі світи і створила на основі переможної сили абстракції теорію відносності — цей фундамент майбутніх неймовірних відкриттів…
Я знав про це, пишався вченими рідної планети… Та все ж мій розум схилявся перед гігантськими кроками чужої цивілізації. Проте заздрості чи якогось схожого почуття в мене не виникало. Навпаки, я відчував, що більшість відкриттів того світу були б чужими для нас і поки що непотрібними, як непотрібними були б атомні реактори або електростанції скіфам чи дружинникам князя Олега…
Мої роздуми перервав Народжений Небом.
— Ви можете оглянути систему і кілька заселених штучних планет, — сказав він.
Стінки навколо нас зникли, з усіх боків чорнів безконечний простір, блимаючи холодними ліхтариками далеких світів. Це сталося так раптово, що я завмер від жаху. Хоч я і мріяв усе життя про космічні польоти, але не думав, що це станеться так швидко, несподівано і неймовірно. Десь в глибині моєї свідомості заворушилася заспокійлива думка: «А може, я сплю? Поворухнутися, розплющити очі… і все зникне…»
Я щипав себе, тер очі, але не прокидався. На моїх руках відчувалася прохолодна тканина, зроблена неземними машинами, я сидів на невидимому сидінні, а спереду темніла постать Народженого Небом — чужої людини чужого світу.
— Кошмар якийсь, — пробурмотів я несподівано.
— Ага, — підхопив професор нервовим тоном, — вам теж це здається кошмаром! Тільки навряд чи він коли-небудь закінчиться для нас. Влипли ми з вами в історію… Ви тільки гляньте, нічого навколо нема, нерви не витримують. Летиш серед Космосу, наче відьма на мітлі…
Народжений Небом, напевне, зрозумів суть нашої розмови, бо ми раптом почули голос:
— Для вас, очевидно, незвичне таке видовище. Погляньте тоді на життя кількох станцій…
Темрява Космосу зникла. Натомість ми побачили зображення зеленкуватої напівпрозорої сфери, яка швидко наближалась.
— Передача на відстані, — пояснив Народжений Небом.
Сфера ніби розтанула, ми опинилися всередині небесної станції, схожої до тієї, де ми зупинилися вперше, тільки незрівнянно більшої. І знову мене захопили архітектурні творіння невідомих художників чужого світу. Тут я побачив будівлі простіших і суворіших форм, доступних для відчуття земної людини.