Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 33

— А ви, Оксано?..

— Що я? Я ждала… Я мріяла… Я несла вас у серці, як святиню. Ви допомагали мені в житті, в роботі. Спасибі вам за це!..

— Оксано…

— Не треба, зачекайте!.. Бачите, я спокійна. Уже все пройшло… І ви не сумуйте. Все закономірно. Ви зустрінете іншу Оксану…

— Що ви говорите?

— Смішний мій юначе! Ви ж син мій… Не дивуйтеся, саме син! У мене є син Василь, він майже ваш ровесник…

— Син? Василь? — здивувався Горовий,

— Так… Ім’я йому я дала на пам’ять про вас. Я познайомлю його з вами, він теж космонавт…

Щось обірвалося в грудях Василя, стисло в горлі. Він сів у крісло і, схопивши голову руками, глухо заридав. Оксана метнулася до нього, ніжно відвела долоні від обличчя.

Очі його потемніли, щелепи були міцно стиснуті.

— Що я наробив? Для чого? Я втратив вас… Оксано…

— Навіщо так говорити? Чи ви це? Ні, не вірю… Подивіться в мої очі… Смішний, хороший хлопче! Не жалкуйте… Любов ви ще знайдете — я певна, а те, що бачили ви… навряд чи побачить хто-небудь з нашого покоління…

Василь здригнувся, завмер. Погляд його затуманився.

— Так, це правда, — прошепотів він. Очі його заіскрилися дивними огнями, обличчя освітилося якимсь внутрішнім світлом. А може, то тільки краплі сліз на віях? Чи гра проміння від вуличних ліхтарів та неонових реклам? Ні, то відблиски велетенських зоряних спіралей, відгомін небаченого, дивовижного чужого життя…

— Сідайте, Оксано… сідайте і слухайте… Я розповім вам про нашу неймовірну подорож… про подорож у далекий і дивний світ…

Частина друга. На краю Космосу

ПРОБУДЖЕННЯ

Останнє, що я пам’ятаю, — музика. Дивні, гармонійні акорди, могутні і пестливі, рвали моє тіло на частки, висмоктували кров, руйнували мозок. Свідомість жила ще якусь мить. І в ту неповторну частку часу мені здалося, що я падаю в густу, тягучу чорну рідину… Правда, навіть чорною її назвати не можна. Це був морок — густий, непроникливий, всепоглинаючий. В ньому розтанули, розвіялися мої почуття, бажання, воля, розум. Мільйони голок впилися гострими вістрями в нерви, але той біль був десь ніби поряд зі мною. Гарячий вихор налетів, захопив те, що залишилося від мене, і покотив залишки свідомості по безконечних сходах… вниз і вниз…

Залишилася тільки музика… І я був музикою… Я був дивною гармонією, прекрасною гамою звуків, що кружляли в замкнутому сферичному просторі, звиваючись у тугу спіраль і знову розкручуючись. Неймовірне, неземне, казкове відчуття…

Музика звучала довго, дуже довго… чи, може, мені так здавалося, бо не було взірця, виміру, з яким би я міг порівняти свої враження… і не було також пам’яті про минулий світ, про Землю, друзів, навіть… про вас, Оксано…

Гармонія спрощувалася, звуки злітали з недосяжних висот, зливалися в єдине русло, з’єднувалися в один могутній звук, в одну ноту. Нота блискавично мчала десь в безконечність, рвала чорний морок простору, розкидала навколо блакитні іскри, хвилювала неосяжний океан небуття… Тим хвилюванням був я… Тепер я певен, що якби замовкла нота, наступила б смерть… Життя, інтелект, почуття, — все, що складало мене, жило в тій ноті, як живе рослина в зерні, в спорі, як живе майбутня машина в мозку конструктора, як живе ціле покоління грядущих людей в поцілунку закоханих…