Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 146

— Ти заміниш тата, синочку… Ти житимеш на рідній Землі, вбереш її соки… Ти станеш славетним космонавтом… і вже ніяких кордонів не буде для твоєї волі, думки… Чуєш, синку, чуєш, Даню?..

Малий Данило посміхався, молотив повітря ручками і ніжками, здивовано дивлячись навколо.

І ще Діжа не зраджував своєму характеру. Він жартував, сипав різними прислів’ями. В його очах палав хворобливий вогонь, і Василь із жалем бачив, що Іван тримається надлюдським напруженням волі.

— Ех, прилетіти б скоріше на Землю, — говорив він. — Зловити рибки, над Дніпром вогнище розкласти, наварити юхи… а потім і помирати можна. А пам’ятаєш, Василю, як все це почалося! Пам’ятаєш, як ми билися над річищем за місце?..

Діжа тихенько засміявся, заплющив очі, ніби вириваючи з минулого силою думки давно згаслі події.

— А потім… прилетіла куля… Гаряче, кругле!.. Білявий хлопчик стрибає на одній нозі…

Прозора крапля повисла на вії Івана, але він швидким рухом змахнув її і знову посміхнувся.

— Замикається коло, Василю… Таке враження, наче я пройшов навприсядки по хаті… Тільки розохотився, а вже й музика замовкла, і гості розходяться і… на столі нічого нема…

Так балагурив Діжа, розвеселяючи Василя. Але обличчя Горового було кам’яним, непорушним, його очі дивилися тільки вперед, тільки вперед…

І ось в безодні засяяло Сонце. Так, Сонце! Прилади, автомати інформаційного центра свідчили про це. Потужні телескопи вже ловили на свої екрани зображення зовнішніх планет. Плутон, Нептун… Юпітер… А де ж Земля? Де Наа? Чому не видно їх?

І Сонце змінило свій колір. Воно стало сліпучо-білим. Маса його зменшилася, діаметр теж. Аналітичні автомати показували, що Сонце стало білим карликом. Значить, відбулася якась катастрофа?! Вибух!

У Василя тривожно стислося серце. Він не сказав товаришам нічого. За кілька годин, проминувши пояс великих планет, він вивів «Стрілу Часу» на орбіту Землі і Наа. Зробив кілька кругів по спіралі, наближаючись до Венери. Сумніву більше не було. Земля і Наа зникли! Марс і Венера кружляли по своїх, трохи видозмінених орбітах, а рідних, населених планет не було…

Холод приреченості заповз у душу Василя. Його енергія вичерпалася в безустанному напруженні зворотного польоту, і тепер страшна туга безнадії оповила його свідомість. Він збагнув, що Земля і Наа, напевне, перебралися в інше місце Космосу, до спокійніших зірок, але де їх тепер шукати?! Та й з ким? Сили, бажання нема, товаришів теж нема! Душа ще билася пристрастю й вогнем, але її обплутувало немічне, знесилене тіло…

— Друзі, — сказав Горовий. — Вставайте, друзі… Ми прибули до Сонця… Ми на орбіті рідних планет…

Очі Діжі заіскрилися радістю. Орраа, лихоманково намацав руками краї ліжка, встав, зіп’явся на слабі ноги. Із своєї кімнати вискочила Барбара з Данилом на руках.

— Наа, — забурмотів Орраа. — Наа… серце моє… я знову побачу тебе…

— Ти не побачиш її, — сумно сказав Василь. — Ні Землі, ні Наа нема на своїх орбітах. Сонце стало білим карликом… Земля і Наа десь вилетіли… Може, знайшли нове Сонце…