Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 13

— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…

Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.

— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.

— Лаялися? — недовірливо запитав дід.

— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…

— Ну й як? Багато наловили?

— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…

Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.

— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.

— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…

— І нема?

— Нема…

— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…

— А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.

— Гукай, гукай, кажу тобі…

— А як же їх гукать?

— Як хочеш. А я пішов сома чистити…

Льонька пробіг трохи понад берегом і, склавши руки трубочкою, крикнув:

— Ей ви!

Луна розкотилася над річищем, зламалася об піщані кручі і пропала в лозах:

— …ви!

З кущів з’явилася висока плечиста постать Василя, за ним виткнулася лисина професора. Василь удавано нахмурився і сердито рикнув:

— Це ти нам кричав?

— Точно. Вам!

— Вперше чую, що мене звати Ей-ви!

— Так я ж не знаю, — вивернувся Льонька. — І не хмуртесь, вам не личить!

Василь засміявся, простягнув руку.

— Раз таке діло, давай знайомитись. Василь. А це професор Діжа.

Льонька пирснув. Професор сердито смикнув себе за вус.

— Е, е, Василю… Діжа йому ні до чого. Зви мене, хлопче, Іваном Ігнатовичем.

— А мене звати Льонька.

— Так навіщо ти нас кликав?

— А дід наказав…

Професор і Василь переглянулись, ніяково подивились на свій улов. У Івана Ігнатовича на вірьовці теліпалися дві засушені верховодки, а Василь спіймав тільки одну щучку. Цього навіть на юху не вистачало. Коротше кажучи, рибальське самолюбство було зачеплене, і показуватися перед Данилом Романовичем було якось незручно.

— Що поробиш, — зітхнув професор. — Нещасливий день…

Доки йшли стежиною понад берегом, багряне пасмо на заході згасло, і в небі загорілися перші зірки. Від хатинки потягло запашним димком. На лузі закумкали жаби.

Коло дупластої верби весело тріщало невелике вогнище, біля якого бовваніла постать старого куговщика.

— Ну, ну! — весело закричав він, ступивши кілька кроків назустріч. — Показуйте, що наловили…

— Ось, — ніяково показав Іван Ігнатович свої верховодки.

— Гм, гм! — відкашлявся дід. Навіть щетина його сміялася. — Що ж, і то риба. Навар з неї добрячий!..

— Правда? — повеселішав професор.

— Істинна правда. А в тебе, хлопче, що? Щучка? І щучка піде в діло. У мене тут вариться сом, так ми кинемо туди й ваш улов. Ей, Льонько, давай сюди ложки, хліб. Та в запічку захопи перець і вирви укропу на городі… Ну сідайте, гості, до вогнища та будемо разом варити юху. Ви пробували юху з сома? Ні? Ну то знайте — раз спробуєте, потім за вухо не відтягнеш. Особливо хвіст сом’ячий — разом з пальцями проковтнеш!