Читать «Дзвони зеленої Галактики» онлайн - страница 3

Пілота ніщо не цікавило. Він не хотів знати, де він, що з ним. Не відчував ні спраги, ні голоду, хоч вже понад добу не мав і крихти в роті. Йому було байдуже, що сутеніло, що стало прохолодніше і впала роса, що його куртка, набираючись вологою, стає вогкою й холодною. Він лежав і байдуже дивився, як засвічуються перші зірки, потім ще і ще. І ті, що з’явилися раніше, робляться з кожною хвилиною яскравішими.

Потім він звівся й озирнувся.

Метрів за двадцять зліва чорнів контейнер. Пілот поволі рушив до нього, залишаючи за собою в росі темну стежку…

Прокинувся він відразу. За десять років служби в Космічній пошті в нього виробилася звичка виринати із сну відразу, як по тривозі, готовим до всього.

Ледь розплющивши очі, він захотів пити. А може, він і прокинувся від спраги. В контейнері було тісно й душно. Пілот клацнув тумблером, з надією почекав хвилину, та марно: кліматизатор не працював. Піднявши праве бильце, Пілот повернувся в кріслі, відкрив блакитний лючок й витяг питний шланг. Вода пахла талим снігом. Потім він дістав бортпайок. То були кілька вітамінізованих галет і бляшанка його улюбленого вишневого компоту, який на базу, відколи він працював у III відділенні, завозили спеціально для нього. Рідину із банки він випив з галетами, а вишні почав витрушувати потім прямо до рота. Поснідавши, Пілот переклав кісточки із руки в коробку, відкрив астролюк над головою й викинув усе те. Потім випростався, просунув у отвір голову й роззирнувся.

Контейнер стояв посеред тихого літнього ранку. Відстрілений парашут, по якому перебігали легкі брижі, білів метрів за п’ятдесят на пагорбі. Ракети поблизу не було — мабуть, вона впала десь далі. Пілот глибоко вдихнув свіже густе ранкове повітря й відчув, як запаморочилося в голові. Та за хвилину все минуло, і він знову почав обдивлятися обіруч. Легенький вітерець боязко обмацував його обличчя, а навкруги, доки було видно, простягалася горбиста рівнина, вкрита яскраво-зеленою, наче після дощу, травою. Далеко-далеко від того місця, де стояв Пілот, ця безкрая зелена хвилястість вирівнювалася й сходилася з чистим блакитним небом.

Над контейнером високо вгорі ледь рухалася пір’їною хмарина, на тлі якої темними цятками металися ластівки…

Він постояв так іще трохи, потім опустився в гермокабіну й зачинив кришку.

Всередині було тепліше. Він почувався тут безпечніше, оточений звичними речами, приладами. Віднині це було, мабуть, єдине місце на всій планеті, де був для нього прихисток і дім.

Тепер потрібно було все зважити, у всьому розібратися й вирішити, що робити далі. Власне кажучи, вибір у Пілота був невеликий, а якщо вже бути точним — його не було й зовсім. Він сидів у контейнері на планеті, про яку нічого не знав і яку не міг залишити. Як трапилося, що в квадраті Малого Космосу, порівняно недалеко від Землі, виявилася планета не внесена до Зоряного Атласу, Пілот навряд чи зміг би пояснити. Може, таке сталося тому, що всі, пориваючись якомога далі, проскакували цю ділянку простору, котра, за логікою, давно вже повинна була бути вивченою. Не знати чому, у всіх з’являлася впевненість, що в квадраті, куди можна було залетіти в будь-який час і на будь-якому кораблі, вже давно нічого робити. Й саме тому ніхто не прилітав сюди. І якби не дві випадковості, Пілота теж ніколи не було б тут.