Читать «У сріблястій місячній імлі» онлайн - страница 14

— Але й ви поводилися сьогодні не зовсім етично.

— А що я міг вдіяти? Сперечатися з вами? Адже я один проти загребущої банди спритних ділків із Землі. Тут вони почнуть кидати свої огидні атомні бомби, здіймуть колотнечу за військові бази для нових воєн. Їм, бачте, мало, що вони сплюндрували свою планету, їм кортить нагидити ще й сусідові. Марнослівні блазні! Коли я потрапив сюди, мені здалося, що я звільнився не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої етики та звичаїв. Гадав, що я вже поза їхніми уявленнями про норму поведінки. Лишалося тільки вбити вас усіх і зажити своїм розумом.

— Але вийшло інакше, — сказав капітан.

— Так. Після п’ятого вбивства я зрозумів, що анітрохи не одновився, не став марсіянином. Неможливо відразу позбутися всього того, що до тебе прилипло на Землі. Але я вже не вагаюсь. Я вб’ю вас усіх. Це відтягне наступну міжзоряну подорож принаймні на п’ять років. Ви ж знаєте, таких ракет, як наша, поки що немає. Мине не рік і не два, перш ніж вони вирішать збудувати нову ракету. Її конструюватимуть удвічі довше, виготовлять сотню зайвих моделей, щоб уберегти себе від невдачі.

— Слушно.

— З другого боку, ваше щасливе повернення і втішні новини прискорять цивілізацію Марса. Якщо все буде гаразд, я сподіваюся дожити років до шістдесяти і зустрічатиму кожну ракету, що прибуватиме сюди. Гадаю, більше однієї експедиції на рік не споряджатимуть, тож чисельність екіпажу не перевищуватиме двадцяти чоловік. Я зможу порозумітися з ними, поясню, що наш корабель несподівано вибухнув (а я знищу його ще цього тижня, коли впораюся з вами), а потім повбиваю їх, усіх до одного. Якихось п’ять десятиліть Марс буде гарантований від вторгнення. Можливо, земляни зовсім відмовляться від своїх зазіхань. Згадайте, як люди охололи до будування цепелінів, які повсякчас загорялися і падали.

— Ви все продумали?

— Атож.

— Крім одного: чисельна перевага на нашому боці. За годину кільце зімкнеться і ви будете мертві.

— Я знайшов тут підземні ходи і надійні схованки, яких вам нізащо не відшукати. Перебуду там кілька тижнів, присплю вашу пильність, а тоді вийду і постріляю усіх до одного.

Капітан із сумнівом похитав головою.

— Розкажіть про цю вашу тутешню цивілізацію, — попросив він, вказавши рукою в бік гірських поселень.

— Вони вміли жити в нерозривній єдності з природою. Не пнулися зі шкури, аби довести, що між ними і тваринами бездонна прірва. Цієї помилки ми не уникнули навіть із появою Дарвіна. Ми радо кинулися йому в обійми, але потім збагнули, що вчення Дарвіна ніяк не узгоджується з нашою релігією. Нам так, принаймні, здавалося. Нікчемні, пусті верхогляди! Спробували були похитнути Дарвіна, та він не дуже піддавався. Як останні дурні, ми взялися за релігію. І досягли значних успіхів: втратили віру і замислилися над сенсом життя. Якщо мистецтво — це лише відображення розпаду безплідних мрій, а релігія не що інше, як самообман, то навіщо ми живемо? Віра завжди давала нам відповіді на всі запитання. Але вона зазнала краху з появою Дарвіна і Фрейда. Ми були і залишаємося заблудлими вівцями.