Читать «Трансгалантичний розвідник» онлайн - страница 5

— Прошу, — мовила дівчина. — Оце такі “поети”.

Слово “поети” було сказане так, що мало звучати як образа. Та Алик весело засміявся.

— Прошу, — мовив він. — Оце такі жінки.

— Я вас теж прошу, — лагідно, як завжди, втрутився в розмову Робик, — не сперечайтеся, бо це нудно.

— Бачиш, сестро? — не витерпів Алик, — ти нагнала нудьгу навіть на робота.

Алька не відповіла. Всі замовкли. А тим часом тераса наблизилась до другого улюбленого Йонового місця, що скидалося на оазу серед пустелі. Воно було оточене широким пасмом жовтих і сріблясто-сірих піщаних пагорбів і мало якийсь на диво урочистий вигляд: невелике зеленкувате озерце у вінку пальм, заростей очерету і квітучих кущів.

— Минаємо Веселу Оазу, — мовив Йон начебто байдуже, а насправді — чекаючи на захоплені вигуки.

Та цього разу навіть Алик лишився байдужий.

— Справді, — муркнув він. — Оаза.

— Гарного кольору вода, — люб’язно визнала Алька.

Йон зміряв їх таким неприязним поглядом, що Робик аж поклав йому руку на плече. Алька, зауваживши, як він зблід, здригнулася.

— Що сталося? — стурбовано запитала вона. — Тобі щось болить?

— Ні, — відповів Йон.

Та Алик усе зрозумів. Він кивнув головою і стиха запитав:

— А може, тобі все ж таки щось заболіло?

— Ні, — гостро відказав Йон. — Дивіться: он ліворуч від нас Головна стартова башта.

Тераса, хоч і непомітно, але весь час збільшувала швидкість, підіймалась дедалі вище й вище, досягши нарешті п’ятдесятиметрової висоти.

Йон байдужим голосом давав пояснення, сумлінно і ввічливо виконуючи роль проводаря. Вони вже пролетіли над другим і третім селищем, спортивним парком, майстернею головних верстатів і концертовою залою.

Ось унизу заблищав, як величезне дзеркало, плавальний басейн, потім знову вперіщила злива. А за якусь хвилю вони вже летіли над бистрою річкою, що ніби вирвалася з гір і швидко долала кам’янисті пороги.

— Увага, — сказав робот. — Дев’ята година двадцять хвилин.

Ту ж мить бильця в кріслах зімкнулися. Це означало, що швидкість тераси зростає.

Зненацька обрій перехилився, у вухах засвистів шалений вітер, сади, луки й будівлі внизу замерехтіли, почали швидко бігти назад, аж дух забивало. Так тривало рівно п’ять хвилин.

За наступні п’ять хвилин Йон встиг усе обміркувати й збагнути. Він зрозумів, чому його друзі лишилися байдужі, і більше не сердився. Але йому захотілося трохи покепкувати з них.

“Вам потрібна невеличка лекція, — думав хлопець, позираючи збоку на Альку, що злегка усміхалася. — Вона вам стане в пригоді. Особливо тобі, моя крале”.

Саме в цей час тераса почала плавко знижуватися. Ось з-за небосхилу показався стрункий силует Головної стартової башти.

Вони наближалися до неї все повільніше й повільніше. Ще двісті, ще сто метрів… Нарешті бильця розімкнулися.

Ані струснувшись, ні стукнувши, тераса опустилася перед брамою, що вела до башти. Всі четверо встали з крісел.

Брама була вже відчинена. Робик сказав:

— Дев’ята година двадцять п’ять хвилин.

— Ходімо, — гукнув Йон і перший побіг до Головної Камери башти. За ним подалися Рої, а останній — стриманий, як йому й належало, Робик.