Читать «Кришталеві дороги» онлайн - страница 5

Микола Дашкієв

І раптом Альошин зареготав, ляснувши себе по лобі. Гудзик, ось воно що! Звичайний гудзик!

Але він враз урвав сміх, насупився. Гаразд, хай гудзик. Але як ця річ потрапила у кристамулітовий диск?.. Гм, звісно як: короткозорий і неуважний Петро Іванович, лаштуючи підґрунтя для напилення кристамулітових шарів, лишив у вакуумній камері ґудзик з рукава свого піджака? Так, так, — Сергій навіть не торкався диска, аж доки не закінчився весь технологічний цикл. То, може, саме цей нещасний гудзик і послужив каталізатором якогось незнаного процесу, що спричинив невдачу всього досліду?

Навряд чи це припущення мало смисл, — пластмасовий ґудзик, звичайно ж, миттєво згорів, та й квит. Але коли болісно дошукуєшся невідомих і небажаних причин якогось явища — мимохіть хапаєшся за перше, що спадає на думку. А тут ще принагідно згадалося, як Петро Іванович колись ненароком упустив у тигель з розплавленим кристамулітом свої окуляри, і довелося повторювати експеримент спочатку; як нещодавно він переплутав рецептури шихти; як мало не викликав аварії К-генератора, забувши ввімкнути охолодження випромінювача…

“Ой, пора б йому на пенсію! — роздратовано думав Сергій. — Людяність людяністю, але ж у нас науково-дослідний інститут, а не богадільня!.. Завтра знову викличе директор, укотре запитає, коли ж кінець кінцем лабораторія дасть обіцяний вогнетрив. То що ж йому відповісти?.. Послатися на неуважність лаборанта, яка обійшлася в три тижні марної праці?.. Директора причини не обходять, його цікавить результат. Йому, бач, треба звітувати про виконання завдання державної ваги! А ще одного помічника в нього не допросишся. Годі! Завтра треба поставити питання руба: або — або!”

Сергій вимкнув інтроскоп, покрутив у руках кристамулітовий диск. Кортіло негайно почати дослідження, аби визначити, яка ж була роль отого гудзика у незнаному процесі перетворення вогнетриву. Але вже дванадцята ночі. Сяк-так давши лад у лабораторії, він попрямував додому.

Хай чи періщить дощ, чи шаленіє вітровій, чи лютує мороз — три кілометри шляху від Інституту вогнетривів до свого будинку Сергій іде пішки. Ці півгодини ходи бувають йому ніби заключною рискою трудового дня, коли можна чи похвалити себе за успіх, чи вилаяти за невдачу, переглянути й проаналізувати всі свої дії. Думки все ще у лабораторії; пам’ять догідливо намагається відтворити щонайдрібнішу деталь проведеного експерименту, але творча уява вже нехтує поверховим, шукає глибших, потаємніших зв’язків між явищами. І саме в такі хвилини йому часом спадає полуда з очей, надходить розуміння причин допущеної похибки чи слушності висунутої гіпотези.

Сьогодні такого просвітління не наставало. Підсвідомо відчувалося: не ґудзик винен у невдачі досліду. В науці завжди так: в око насамперед впадає несуттєве, хоч і обряджене в шати першопричини, а головне ховається глибоко, — бо інакше його помітили б уже давно. Хай цього разу йдеться про випадок — бо кому б спало на думку запікати у вогнетрив пластмасові гудзики? Але щасливий випадок — надто примхливий гість, щоб на нього звірятися. Ні, тут щось не те!