Читать «Стріла Всесвіту» онлайн - страница 6

Крафтові очі сповнилися вогнем. Він не бачив вже Катрича, не бачив лабораторії.

— Надто довго мовчав, — продовжував він, — виношуючи винахід. Потім мовчав, ховаючи його від людських очей. Ви перший побачите його, бо як фахівець можете оцінити, а як людина не викликаєте в мене підозри у марнолюбстві… Вісім років тому йшов тим же шляхом, що й ви зараз. Не критимусь: мене не обходили голодуючі, не навчений вболівати і за все людство. Проте хотів створити колонії бактерій, грибків, чого завгодно, аби одержувати дешевий білок у необмеженій кількості. Навіть невігласу зрозуміло, які широкі, прямо таки фантастичні можливості відкрило б це. Зараз, коли білків не вистачає, коли вмирають не від голоду, а від споживання неповноцінних продуктів, білок робиться золотом. Що кажу? Дорожчим від золота!

— Мріялося створити фонд білкової валюти?

— Чому “мріялося”? Вже був на порозі його створення. Не вистачало дрібниці: потрібно було знайти чинники, що змусили б мікроорганізми відновлюватися максимально швидко.

— За рахунок чого?

— Здогадайтеся.

— Отак одразу?

— Добре… Що найцінніше в повітрі?

— Для людини?

— Звичайно.

— Кисень.

— Десять років тому відповів би приблизно так само. Але це помилка. Незабутній Гемфрі мав рацію, твердячи інакше. Кисень, безперечно, потрібний людині. Але багато бактерій обходяться без нього. Азот — ось що необхідно всім! Мої малюки живилися майже ним. Одного разу, спостерігаючи за ними на екрані, я мало не знепритомнів. Не від ядухи — причиною була несподівана здогадка. О, це була найщасливіша година мого життя! Я знайшов ключ до розв’язання проблеми. Це був азот. Проте радість виявилася передчасною: збільшуючи кількість цього елементу, міг прискорювати процес відтворення колоній в десятки тисяч разів. Не дивіться на мене, як на божевільного. Швидкість, яка вам здається дивовижною, не влаштовувала мене. Потрібно було досягти мільйонів… Слід було виділити чинник прискорення в чистому вигляді. Тоді — підсилити його дію. До того ж, не завадило б і на вищих організмах з’ясувати, як позначиться харчування лише одним “азотним” білком.

— Ви знайшли відповіді на обидва запитання? — насторожився Катрич, не в змозі приховати хвилювання.

— Перша коштувала мені року життя. Друга принесла несподіванку. Одначе ми тут затрималися…

Крафт торкнувся якоїсь кнопки. Частина підлоги втопилася, відкриваючи сходи. Вчені спустилися до підземелля. Тут панувало яскраве світло. Гнучкі ліани створювали кілька зелених завіс. Макс легко розсунув першу з них, запрошуючи гостя за собою. Далі майже всю площу займали великі вольєри. За гратами першої з них Степан побачив істот, що нагадували білих щурів.

Гризуни вражали розмірами. Дорослі були завбільшки з кішку, малеча нагадувала байбаків.

Було щось гротескне в цих тваринах. У широких клітках юрмилися какаду, стрибали мавпи, грілися під лампами штучного освітлення плазуни. Почуття химерності зростало, воно дратувало, мов примітивна хитрість простого запитання, відповіді на яке не знаходиш.