Читать «Стріла Всесвіту» онлайн - страница 11

Усе це було вчора. А сьогодні Ірвінг Інтем, сидячи за пультом управління одномісного космічного корабля, призначеного для перевезення пошти на відстані середньої дальності, думав про те, що старий доктор Франчак мав, вочевидь, рацію: Ірвінгу й справді слід було б пошкодувати, що п’ять років тому він вступив до Міжнародної Академії Космонавтики…

Перші чотири години після старту все йшло нормально. Та й сам старт Ірвінг переніс навдивовижу легко, попри те, що через застарілу конструкцію поштового космічного корабля стартове перевантаження було тут чималим. І раптом на початку п’ятої години в кабіні спрацював сигнал тривоги.

— Друзяко, — звернувся чийсь невидимий голос до Ірвінга, — на нас чекають неприємності!

Зо два роки тому на всіх космічних кораблях сирени, котрі в разі тривоги завивали на всі голоси, було замінено балакучими приладами-жартунами, підключеними до комп’ютера пульта управління. І хоча космопсихологи дійшли висновку, що подібні бравурні теревені краще діють на пілота, ніж страхітливе виття сирени, Ірвінга від переляку аж зсудомило.

Ірвінг добряче пам’ятав той найперший у житті випадок, коли перелякався, як заєць, якого підстерегла лисиця.

Це сталося взимку, Ірвінгу щойно виповнилося чотири роки. Батько, котрий працював тоді мийником універсального магазину, повіз його на санчатах, що подарував їх на день народження.

За кілька кварталів од будинку починалось залізничне полотно. Вони з батьком спустилися вниз насипом і підійшли до рейок. Тоді ще користувалися грошима, й батько Ірвінга поклав на рейку двійко чи трійко дрібних монеток.

Скоро вони почули ритмічне стугоніння, що наближалось і ставало дедалі гучнішим. Незабаром з пітьми виринуло триоке виюче чудисько. Ірвінг, не відриваючись, неначе загіпнотизований, дивився на прожектори потяга.

Батько відніс його метрів за п’ятнадцять від полотна, і звідси Ірвінг помахав машиністові поїзда рукою.

— Ти бачив, він помахав тобі у відповідь?! — у захваті волав батько, прагнучи перекричати гудіння товарних вагонів, що летіли повз нього. — Ні, ти бачив, як він помахав рукою? — шарпав сина. — Висунувся з кабіни й помахав!..

Та Ірвінг мовчав. Потяг давно пройшов, принишкнув здійнятий ним вітер, падали на землю великі пухнасті сніжинки. Мийник вікон універсального магазину нахилився до сина й сердито запитав:

— Так ти що, справді не бачив, як машиніст помахав тобі рукою?

— Звичайно, бачив, — раптом заплакав Ірвінг, хоча він навіть не встиг розгледіти, чи був взагалі в кабіні машиніст — може, потягом керував робот.