Читать «Херем» онлайн - страница 66

Підходжу ближче.

– Я не сказала тобі, – пошепки мовить вона, – але оце щойно подумала – раптом це важливо? Разом із тим вельможею була жінка.

– Яка? – дивуюся.

– Гарна. Довге волосся, дорогий хітон з вибіленої шерсті. Це може бути хто завгодно, та наразі мені стискає серце гидка, холодна підозра. Сенсеной, який стоїть неподалік – вивчився дослухати, ти ж бач, – несхвально хитає головою. Не слід зволікати.

Замість добірних слів прощання вона лише кумедно, по-дитячому шморгає носом. «Обіцяєш?» – запитує її погляд. Обіцяю. Ти віриш мені, а значить, нічого іншого мені й не лишається.

їдемо навпростець, через пустелю, де немає жодних доріг. А втім, для мене вони є – та, що місячним відсвітом лишилася позаду, і та, що досвітом бовваніє попереду. Ми заощадимо значний шмат шляху, і, можливо, ще зможемо встигнути до задуманого Беларі дійства. Що робити, коли ми і справді встигнемо – наша півсотня проти його сотні, – думати не хотілося.

Справді, нема чого забивати голову дурним. Сеной, який скаче поруч, шкіриться так, що аж світиться проти весняної ночі.

– Як за старих часів! – радо повідомляє він, спостерігши мій погляд. – Херем проти Шеолу!

Сміх лоскоче горло, і я дозволяю собі короткий спалах гіркої втіхи. Херем проти Шеолу! Світле воїнство із сатаном-ворогом на чолі! Сеной обертається глянути, чого ж це мене розібрав такий невпинний регіт. Аж соромно… Ну, нехай думає, що то в мене такий химерний бойовий запал.

Тим часом до Бет-Елю лишається всього кілька хвилин їзди. Не змовляючись, ми притишуємо ходу коней. Якраз вчасно – нема чого стрибати в пекло наосліп. Бет-Ель оточений уламками скель, що свідчать про дрож землі, під шкірою якої нуртує замкнений Шеол, але для нас нині це – перевага, бо є за чим спинитися, аби звести дух та роззирнутись.

Спиняємось. Ну і, звісно ж, всі вони тут, вся сотня добірних вояків зі школи Хубара – стоять довкіл храмових стін, пильнуючи мідноковані двері. Як тобі це, Братчику? Чи міг ти завбачити, кому служитимуть твої здібні учні? Ну, та зрештою, навряд чи вони знають, що це за місце та що тут діється… Але ж і слухати наші тлумачення навряд чи стануть.

Слід виступати зараз, доки маємо хоч би перевагу раптовості. Пробитися бодай би до храму, а там уже – як крива стежка виведе…

– Малхі, – підступає до мене Сенсеной, аж я здригаюсь від несподіванки.

– Що?

– Здається, це остання можливість перемовитись, перед тим як все це… так чи сяк не завершиться.

– Ну і? – дратуюся. Нема часу на це, чесне слово…

– Вибач мені «мерзенного злочинця».

– А «шмат лайна»? – починаю веселитися.

– Угу, – відгукується Сеной, – вибач.

– Нема чого вибачати, – зітхаю, – заслужив. Ну, то що, все з цим?

– Насправді, – підбирається ближче Сенгелаф, – ми б хотіли знати…

– Ми б хотіли знати, що саме ти вчинив, аби викликати гнів Херему, – підхоплює Сенсеной. – Не вважай це дозвільною цікавістю – нам важливо розуміти, поряд з ким ідемо в бій, перемога в якому більш ніж сумнівна.

Справді. Ох і дражливі ж мені нагодилися спільники! Я ж-бо не питав, хто й чого подався в розбійники, коли водив узгір'ям вільну ватагу! А втім… я ж сказав уже Раві. А ці троє вдосталь від мене натерпілися, аби дістати бодай одну чесну відповідь. Але ж часу нема… А, до біса. Слухайте. Насправді все дуже просто.