Читать «Херем» онлайн - страница 56

– Та що ж він таке наробив? – не вгаває Сенгелаф.

– Спитаємо при нагоді, – войовниче мовить Сеной. – А тим часом що?

– Та що ж, – підбирається Сенгелаф, – слід іти до 1р-Оламу, аби там з'ясувати, що спричинило останні події.

– Оце слушна думка, – погоджуюсь, – а коли не зневажите порадою волоцюги, то підете не абикуди, а просто до Шатра, до Раві, якщо він і досі ним опікується. Той напевне знатиме все, що має значення для гаразду Нижньої Землі.

Сенсеной киває. Бачу – не зневажать порадою. Поважати стали, еге ж? Всього і треба для того – ніч, збавлена на теревені.

А ніч і правда минула. Вмить і незворотно – вже підноситься над крайнебом червона повіка, здіймаючи млисту зі сну золоту зіницю. Кривава зоря… не для добрих починань.

Трійця підводиться. Нарешті чи на жаль, але я вичерпав, здається, свою для них корисність.

– Нема чого чекати, – мовить Сенгелаф, – ходімо.

– Доброї дороги, – кажу.

Сенгелаф озирається.

– Чого розсівся? Ти ідеш з нами!

Оце несподіваний хід!

– Навіщо?

– Ну, аби… вказати на Асату, коли той нам трапиться, – пояснює Сенгелаф.

– Аби повторити для Раві усі подробиці, – поважно мовить Сенсеной.

– Аби не лишати тебе без нагляду, – значуще додає Сеной.

Так… це вони щойно вигадали?

– Мені не можна до Ір-Оламу! – повідомляю я, і це, між іншим, цілковита правда.

Трійця перезирається. Сеной здогадується перший.

– Ну, звісно ж – розбійник боїться викриття та кари!

– Але ти не бійся, – Сенсеной кладе долоню мені на плече.

– Ми тебе охоронятимемо, – додає Сенгелаф.

– Матимеш найкращу варту Херему, – регоче Сеной, – ввійдеш до Ір-Оламу з божеськими почестями!

Намагаюся переконати їх лишити мене в спокої, але трійця невблаганна. І чого вони за мене вчепилися, не збагну.

– Ви про це пошкодуєте! – провіщаю я.

– Ти певен? – не вірить Сенсеной.

– Я вам це обіцяю!

* * *

Від мого сховку до Ір-Оламу день дороги, і на ніч ми спиняємось неподалік від Ган-Авіву. Можна було би заночувати і у Весняному Саду, тим паче, що зараз і є весна, й вечірнє повітря духмяніє солодким квітом мигдалю та фанату. Навесні ця земля вибухає швидкоплинною красою, спиняючи подих подорожнього побожним зачудуванням, проте нема чого мені робити в нічному Ган-Авіві, куди навряд чи приходять милуватися весняним пишнобарв'ям. А надто нині, коли нові порядки царського дому витиснули звідти вільну комерцію та невимушене спілкування. З того, що мені відомо, там чатує тепер невсипуща варта, вистежуючи кожне поривання заподіяти якусь нечистоту. Отож не слід туди потикатися, нехай як знадливо не пахтить мигдаль.

Я розстеляю подертий плащ, що править водночас і за ковдру, а трійця всідається неподалік, мовби й не потребуючи сну. Може, так і є, але для мене закриті джерела їхньої снаги, і я засинаю під янгольський гомін, неначе під колисанку. Через це, либонь, і сниться мені всіляка чортівня. Найсправжнісінька причім: пустельні упирі, демони спеки і труиних криниць, машкхіти-згуб-ники і козлоногі сегірім – воїнство, що зібралося не для битви, а для свята, і відомо мені, що вони обирають царя. Вже й корона чекає па обранця, вже бачена колись корона… із тим я підкидаюся зі сну, і серце мені ледь не вискакує, наче навіженець з вікна. Отак-то, поговориш з доброчесними на ніч глядючи, ще й не таке приверзеться!