Читать «Херем» онлайн - страница 20

Сталося так, що, обійшовши святилища Ір-Оламу, Асата перестрів жалобну процесію, що прямувала до храму Аліми-матері. Це в далеких пустельних поселеннях звично було ховати мертвих у скелях, заможні ж городяни правили відхідну просто в домі Аліми, аби та невідкладно приголубила дух статечного небіжчика в своїх обіймах. Усе того дня було як належить – і охайно надірвані одежі, і досвідчені плакальниці, і гурт жалобних флейтистів при гробі – лише от небіжчик викликав певні підозри. Хоча б тим, що ішов попереду процесії, похмуро позираючи довкіл.

Воно і правда, нема чого тішитись, коли вже за тобою плач і лемент, але ж можна хоч би візком їхати, коли вже в гробі не сидиться! Невже ж це скнара пожалів візка на власний похорон?

Справа, певно що, була не в жадливості, та і мерці не те щоби часто сновигали славним Ір-Ола-мом. Асата добре міг бачити, що мрець живий-живісінький, хіба трохи хворовитий з виду. Був у місті Ір-Оламі звичай проводжати до Мовчазної Ями хворих на цараат, хоч би й навіть живих, бо не було їм більше ані життя, ані шани – все, чого б вони не торкалися, ставало нечистим, і навіть рідня ладна була якомога швидше спекатися злиднів, їх не мусили ховати живими, певна річ, але виганяли геть, відспівавши належних посмертних славоспівів.

Проте цараат– це ще не конче проказа. Закони Вакіля визначали в такий спосіб будь-яку недоладність шкіри, і навіть опіки, хай лише їх побачить дурнуватий, але законослухняний, можуть стати підставою для ганьби та гонінь. Такі закони Асаті ніколи не були до смаку.

– Чому плачете за живим? – запитав він у рідні, у плакальниць та флейтистів.

Спинилася жалобна вервечка, позираючи непривітно, і сам небіжчик насупився у відповідь.

– То мертвий іде перед нами, – відказали йому.

– Якби мертві ходили, – чмихнув Асата, – то на вулицях міста було б нині не проштовхнутись. Рани, які має ваш «небіжчик», легко гояться морською сіллю, а не сльозами плакальниць. Нехай би навіть були вони цілковито щирими за свою винагороду.

– Шахрай! – заголосили плакальниці.

– Геть з дороги! – підтримали їх флейтисти.

– Шахраї ошукують задля власного зиску, – не вгавав Асата, – але як назвати того, хто вірить шахраям, прирікаючи себе на вигнання? Простачок? Тюхтій? Недоумок?

– Чого причепився, чоловіче? – не витримав наруги небіжчик.

– Не твій похорон, не займай! – обурилася рідня.

– Похорон не мій, – погодився Асата, – і безглуздя цілком ваше. Може, й справді дурнуватих слід ховати живцем, аби було в світі бодай трохи більше сенсу?

Асата зумисне смикав небіжчика, прагнучи показати йому та його рідним нікчемність усталеного заведення. Але ті незвичні були до натяків і збагнули одне лише – кривдять мерця, і то їхнього власного, а це вже неподобство! І нахаба незчувся, як скорботні родичі схопили його за грудки і заходилися пояснювати, як саме слід говорити про мертвих, нехай навіть іще не цілком.