Читать «Херем» онлайн - страница 11

Немовби щойно відзначивши нічну студінь, подорожній щільніше загортається в теплий плащ із верблюжого волосу. Він знає, що Нічна Наречена ніколи не зрікається забави. Вона буде поряд. Ну і нехай.

За кілька наступних днів мандрівки рудий пісок поступився дрібній жовтій куряві, а скелі обабіч дороги – кудлатому чагарю та брунатним смугам ланів. Що ближче до Зам-Арі, то багатшою ставала земля, тішачи око живими барвами, напуваючи вітер духом різнотрав'я та далекого плеса. Невдовзі між зелених вервечок виноградників прозирнули фарбовані білим вапном будівлі, дорога стала ширшою, ввібравши в себе струмки в'юнких стежин, і нарешті влилася до кам'яного жерла широких воріт царського міста Зам-Арі.

Охочих потрапити до міста було чимало, і варта не спиняла подорожніх, видивляючись хіба хворих на цараат і біснуватих, аби вберегти міщан від пошесті та чвари. Асата проминув ворота межи купцями, що вели за собою обтяжених крамом верблюдів, та убогими богомольцями, обтяженими хіба скаргами та проханнями численної рідні. Той, кого звали Асатою, не любив міст, бо тут усе було неначе зібгане – час і чуття, і людські долі, але Дев'ятці будували храми саме там, прагнучи, вочевидь, зосередити сили порядку, де в цьому була найбільша потреба.

Багато хто з богомольців прямував саме до господи Вакіля, воліючи невідкладно дістати підтримку закону. Там вони і спинялися, збираючись гомінкою юрбою коло підніжжя храму Нижньої Трійці, звідки вже один за одним піднімалися широкими сходами до мідної брами, за якою чигала невблаганна справедливість. Вакіль-упорядник, Бену-сторожа та Кушар-доброчесний милостиво позирали на прочан зі своїх високих насістів, і Асата відзначив умисну величність та роблений спокій кам'яних фігур, покликаних, либонь, усунути останній сумнів щодо всевладдя закону. Нижня Трійця видавалася йому трохи кумедною зі своїми величезними храмами та пориваннями довести власну значущість, хоча владу їхню ніхто ніби й не заперечував. Чекати довелося довго. Збіг день, і проминула ніч. аж доки Асаті дозволили піднятися сходами чеснот та прочинити двері закону.

– Я маю свідчення злочину, здійсненого князем Завулом. – з копита вскач приголомшив він розпорядника храму, – і вимагаю зустрічі зі старшим жерцем Вакіля.

– Чому це ти вирішив, що старший жрець буде говорити з тобою? – насилу оговтався розпорядник.

– Я маю запитання до Вакіля особисто, – пояснив Асата. – А наче ж ніхто, окрім старшого жерця, не веде з ним приватних розмов.

Службовець храму вже вирішив був, що варта коло воріт прогледіла таки, на його лихо, одненького біснуватого, проте зухвалий відвідувач спромігся нарешті обґрунтувати свої домагання.

– Перекажи йому, що моя кров засвідчує право відповіді.

Таке справді траплялося час від часу, коли облудно звинувачені чи нерозраджені жертви, не діставши правди від суддів, шукали захисту безпосередньо у бога. Вони присягалися власною кров'ю і, спробувавши її на смак, бог диктував своєму жерцеві остаточну ухвалу. Не кожен наважувався на такий крок, бо ж людей-суддів іще можна було напоумити щодо слушного присуду, тоді як бог нікого не слухав і чинив, як заманеться. Слід бути твердо впевненим, що не зогрішив навіть принагідно, а хто ж таких святих пускає межи люди? Он і варту на воротях про всяк випадок виставили…