Читать «Село не люди» онлайн - страница 9
Люко Дашвар
— То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув — захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
— Йо… Та що ж це зі мною робиться?! — шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. — Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
— Піду… І — бігом із гори. Співає:
Чоботи під курганом — чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.
— Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають.
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
— Отак завжди. Здалося… Піду.
– Іди, йди… — молив під копою Роман. — Геть, геть…
Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.
Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.
— Рудий! Чубчику! Гості до нас, — мовила Килина.
Пси слухняно підвели голови — і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.
Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.
— Ходи, не бійся, — гукнула баба. — Що там у тебе?
Катерина руку з-за спини:
— Це вам…
— Квіти? — баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. — Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…
Катерина розгубилася, очима — по бабиному подвір'ї.
— Таж у вас квітів повно…
— Е, то інше.
— А невже вам більш як сто років?
— Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?
– Їсти?.. — дівка зовсім ні в сих ні в тих. — А я вам їсти принесла… Думала, може…
— То виймай, що принесла.
На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.
— Може, мало?
— Посидь. — Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася, пошкандибала до мазанки. — А то й ні. Ходи сюди.
Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла — аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
— Отакої! Дівка стовбуром стала, — баба Килина Катерининого плеча торкнулася. — Спочатку поїж. Як за двох…
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
— Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
— То ти мене знаєш?
— Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино…
Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки — тиць!
— От розкомандувалася! Сказано — спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу. І які ж то були крученики! Катерина один з'їла, другий, третього хтіла — рука не тягнеться… Соромно. — Їж, Катрусю…
