Читать «Село не люди» онлайн - страница 39
Люко Дашвар
— Які сурми?
— Пригод, пошуків, відкриттів!
Наче й не було десяти років після альма матер. Волосся в Актубова не порідшало, сало не висить, м'язи грають, очі блищать.
— У мене робота, потім іще одна робота, а потім… найголовніша робота, — Ігор пальці загинає.
— А в мене — джип! Місяць вільного часу, два ящики коньяку, диктофон і… -…і зуд у жопі! — Ігор йому.
— Точно! Сверблячка в жопі, — Денис сміється. — Поїхали, брате! Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо.
— Докторську захищати готуєшся? — здогадався Ігор.
— Воно, воно… Селами поблукаємо, пісень назбираємо, емоцій позитивних нахапаємося, у землі пориємося…
Слово вилетіло. «Поритися — не зайве», — подумав Крупка. Перед антикварами вибачився, в інституті собі підміну знайшов і — гайда!
Того разу тільки до райцентру й доїхали. Джип зламався, Ігор застудився й засумнівався: може, дурне вигадали?
Денис три дні поїв друга горілкою з перцем, на четвертий сказав:
— Ти здоровий, не придурюйся! Поїхали! Дуже мене заінтригував той мужик, що на автостанції про курган розказував.
Джип Дениса Актубова закляк у багнюці між райцентром та Килимівкою. Чисте поле. Півдня історики виглядали живу душу. Змерзли. Напилися. Знову змерзли, і коли Ігор забіг під деревце, щоби не сідати посеред болота з туалетним папером у руці, на дорозі з'явилася вантажівка.
Літній чолов'яга підозріло обдивився джип і запитав:
— По зерно? Нема зерна! Із півгодини Ігор просив чолов'ягу дотягнути джип до райцентру.
— Тільки соляру палити, — пручався чолов'яга.
Зійшлися на пляшці, двадцяти гривнях і каністрі солярки. Чолов'яга повеселішав:
— Можете вашого джипа на моєму дворі лишити. Жінка весь час удома. Під охороною буде. Якщо заплатите…
Денис мовчки поліз по гаманець.
— Нормально? — запитав, простягаючи п'ятдесят доларів.
— Овва! — сказав чолов'яга і знову підозріло подивився на вчених. — Грішми розкидаєтеся. Може, по зерно приїхали?
Денис розсміявся і запитав:
— Як вас… по батькові? Іванович? Петрович?
— Та якесь жидівське, — зітхнув чолов'яга. — Мануїлович.
— Чому ж жидівське, — втрутився Ігор. — Мануйло… Дуже розповсюджене колись українське ім'я.
— Е-е-е, ви не плутайте, люди добрі. Мануйло — то одне, а Мануїл інше, — розсудив чолов'яга… — А в мене у паспорті записано Мануїлович. А все та дівчина у конторі. Їй писати треба уважно, а вона хлопцям бісиків розкидає. Денис витяг блокнот, почав записувати.
У райцентрі джип дотягли до дому Мануїловича, чолов'яга показав жінці краєчок купюри і наказав:
— Гості у нас. Люди вчені… Їдуть курган вивчати. Тож давай на стіл.
Жінка крутнулася, грюк-стук каструлями. Ігор і рук помити не встиг у мисці з холодною, як лід, водою.
Мануїлович гостей усадовив, пляшку витяг, наливає і примовляє:
— У місті — їсти нема чого. Одна хімія… А ми вас зараз нагодуємо. Ковбаса домашня, курка ще вранці бігала, яйця домашні, огірки малосольні — сам солив, картопля клята — не вродила. Та нічо'… До весни вистачить. А самогонку жінка робила. Ох, вона у мене самогонку добру жене…