Читать «Село не люди» онлайн - страница 33
Люко Дашвар
Людка розсердилася.
— Ти не про дядька Романа розпитуй, краще слухай, що у Килимівці брешуть…
— А що?
— Наталя підслухала, як її батько матері розказував…
Він, як Сергія до лікарні доправив, то лікарів розпитав усе чисто… — І що?
— А те! Сергій собі у теє… Ну, туди… У член… залив щось. Мабуть, Сашка теж. Ото ж воно й порозпухало все. А ми злякалися.
— Он воно що… А про нас… Що ми бачили… Хтось знає?
— Ніхто. Оце тільки як хлопців вилікують, вони одні й можуть язиком усе розпатякати…
— Ото сорому буде! — прошепотіла Катерина… — А Сашка не знайшли?
— Не знайшли, — Людка озирнулася. — Піду я додому, Катько. Аж руки трясуться від страху.
Надвечір повернулися втомлені мамка з татком. Буряки притягли.
— Ну, що там? Не знайшли Сашка? — Катерина до них.
— Ні, — татко похмуро.
— А… дядька Романа?
— Знайшовся, — татко каже. — Не йде до села. Оце всюди лазить по ямах та балках, Сашка шукає.
Уже й понеділок минув, і вівторок, а Сашка наче вітром звіяло.
Шанівка обімліла й завмерла. На вулиці Імені Леніна — ні душі. Кожне собі на подвір'ї порпається і в бік Романової з Райкою хати зиркає. А там — ніби вимерли всі. Раїса з дому не виходить, Роман цілісінькими днями по околицях бродить і йде до хати аж тоді тільки, як ніч лягає. Упаде, очі заплющить… А чи спав, чи ні?.. Зранку — знову за село…
Ничипориха трохи посумнівалася, а потім відвела Райчину корову до себе. Каже до Райки:
— Погодую корову, поки у вас таке… Бо ж корова ні при чому. Реве, голодна, на все село. Добре?
Раїса як лежала, так і не ворухнулася.
У середу з міста повернулася заплакана Тамарка. Кіоск відкрила, мужикам по одній безоплатно налила, а на всі питання:
— Жити буде, де Сашка — не знає, а що сталося — не питайте. Усе одно не скажу.
А мужикам і не треба казати. Через килимівського ветеринара Петра давно все знають. Мужики раз навіть за комбайном сховалися, штани постягували і все роздивлялися: куди ж це дурні хлопці примудрилися парафіну накачати? Навіть Залусківський не зміг второпати.
— Не інакше, якась ворожба, — сказав. — Може, то Килина їх підмовила, а потім, клята, злякалася та стала Сергія рятувати.
— А Сашка тоді де? — питали мужики.
— От цього не знаю. Цього ніхто не знав.
У середу Роман вийшов світ-сонця за село, вийняв із кишені русяве пасмо, глянув на нього — й ноги самі понесли до великого покинутого будинку.
Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:
— Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого — віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..
Ніби у відповідь — проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.
Бачить Роман — на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав — шмат від підлоги лишився. Придивився — та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.
Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.
Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь — туди ж. До самого дна. А на дні…
— Синочку… І знепритомнів.
Тієї вересневої середи морозно стало — хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.