Читать «Село не люди» онлайн - страница 22
Люко Дашвар
— А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, — каже.
— Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне!
От ні в кого такого пальта не буде!
Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.
— А ще сюрприз маю…
— Який?
— От тобі цілісіньких п'ять гривень. Хоч — прокладок накупи, хоч — журнал чи цукерок.
— Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! — Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.
— Скільки заколка ота коштує? — тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на Гумці.
— Та бери вже за три гривні, — відповідає Микола.
— А дасте на п'ятірку дві ромашки? — насмілилося дівча.
— От спекулянтка! — Микола вихопив п'ятірку й кинув Катерині заколки. — Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила. — І вискочу! — ляпнула Катя і розсміялася. Мамка — очі на лоба. І Миколі: — І що ти, дурний, дитині кажеш?! А потім Катерині:
— А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?
— Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!
Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.
— Пропали буряки, — зітхнула мамка. — Ходімо додому. І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.
— Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п'ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна — у борг.
— Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.
— Таж скільки років тому подарував…
— Пусте, доню, — мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.
Догнала мамку, за руку обійняла.
— Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..
Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.
— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.
— Як це?
— А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним — як за стіною.
— А наш татко такий?
— Такий… Хіба сама не бачиш?
— А чого п'є?
— Роботи нема. Хіба сама не бачиш?
— А тітка Рая дядька Романа вб'є? — вихопилося. Мамка знову зупинилася.
— Що ти сказала?!
Катерина і собі стала. Серце калатає.
— Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього жити не зможу…
Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.
— Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки — самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?
— Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
— Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала — і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…