Читать «Село не люди» онлайн - страница 2

Люко Дашвар

— Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… — мамка вміє вмовляти лагідно.

До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще — справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:

— Чи обрізати, поки мамки нема?..

І обрізала би, та знадвору чути:

— Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?

Катерина з дому вискочила:

— Люд! Зайди! Я зараз…

Біля хвіртки — руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи гумові — картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.

— Людка… Ти така красива…

— Цілий ранок збиралася! — Людка дівка серйозна. — А ти? Чекати не буду…

— Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала — на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?

— Тут почекаю. Збирайся скоріше.

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій — хлопці дорослі. Уже по п'ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.

Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс — нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в'ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!

— Привіт, джентльмени. Куди зібралися? — Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.

У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.

— Що? — Сашко аж зупинився. — Людка нам щось криконула?

Сергій іще на своїй хвилі.

— Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?

— Не знаю… — Сашко до Людки обернувся. — Люда! Ти нам щось казала?..

Людка чогось розгубилася.

— Вам… Кажу, привіт, джентльмени…

— Знову книжок начиталася?! — розреготався Сашко, а Сергій — руками по матні:

— Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..

— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк — і до Катерини в хату.

— Ти скоро?!

Сашко штовхонув Сергія.

— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.

— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.

— Які труси?

— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.

— Пішли… — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.

— Тоді Людка — моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.

— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, — Сашко йому.

— Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.