Читать «Село не люди» онлайн - страница 15

Ти б кого з них вибрала?

— А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?

— А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого — Тарасика-першокласника? І Людка розреготалася.

— Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків — повно! Людка перестала реготати.

— Ти здуріла?..

Катерина очі відвела:

— Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.

— Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?

— Піду. Може, щось і купимо.

— За гроші?

— За які там гроші? За олію.

— Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..

Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» — билося.

— Катька! — Сергій з вулиці.

— Чого тобі?

— Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!

— Відкладай на суботу. Завтра не можу.

— Ну дивись! У суботу…

Катерина йшла на город і сама до себе:

— Ото як буде мені ліфчик у п'ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…

Маруся зайшла до класу, звично зітхнула: — І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?

Людка штовхонула Вадьку в бік:

— Кажи, єдиний мужчина у класі…

Вадька підвівся:

— Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.

— О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.

— Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, — запропонувала Людка.

Марусі й самій не терпілося.

— Діти! — почала урочисто. — Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?

— Атож! — здивувалася Людка.

— А це ж не просто купа землі. Ви ж пам'ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам'ятка. Залишок древньої цивілізації…

— Якої саме? — запитав уїдливий Вадько.

— Дуже древньої, — відмахнулася Маруся. — І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…

— Дядько Степан? Чоловік ваш? — уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.

— А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, — підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.

— Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…

— Коли ви картоплю копали? — не здавався Вадька.

— Коли ми — Степан Леопольдович і я — спілкувалися з ученими, — роздратовано підвищила голос Маруся. — То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш — найстаріший.

— Класно! — зрадів Вадька. — А коли ті люди приїдуть?

— Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.