Читать «Отраженье» онлайн - страница 56

Сонячний Промінчик:

Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.

Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…

Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.

Промінчику стало так добре і весело, що він збудував собі маленького човника і плив, плив у нім рослиною, аж доки не зімкнулися над ним яскраві барвисті пелюстки… І тоді він заснув.

А рослина ще довго підставляла молоденький плодик під тепло Сонячних Променів, щоби майбутня Зернина могла добре дозріти.

Посмішки перебудови

– Шановний, Ви куди? Що Ви тут робите?

– Я – конферансьє.

– Ні-ні, ніякого конферансьє нам не потрібно. Це анахронізм. В нас сучасна модернова імпреза.

– Тоді я – ведучий.

– Ви що, не розумієте? Конферансьє, ведучі – це усе елементи командної системи часів застою, коли одна людина могла вийти на сцену і розпоряджатися цілим колективом. А я Вам кажу: ні, і ще раз – ні. Артисти самі вправі вирішувати кому виступати і за яким порядком.

Звертається до глядачів: «Отже, першим номером нашої програми…»

– Але? Але чому ж Ви оголошуєте?

– Хтось же повинен оголошувати.

– Значить Ви – ведучий?

– Ні у якому разі. Я – звичайний член колективу, оголошувач. І не заважайте мені працювати.

Вікно

Є у мене хороший колега – Петро. Та ні, певно вже треба казати «був». А чого «був»? Бо посварились ми із ним. І через таку дурницю посварились, що і розповісти кому – сміх та й годі. Сміх то сміх, а ось вже третій тиждень не розмовляємо. А почалось усе з вікна.

Зробив я у хаті ремонт. Тільки вікна не помалював. А живу я (то важливо) на восьмому поверсі. І ліфт, як воно ведеться у всіх новобудовах, не працює. Спускаюсь я сходами і міркую: скільки ж то фарби купити.

І тут пригадав собі, що жінка просила підвіконня поміняти. Їй, бачите, квіти нема де ставити, бо підвіконня завузькі. А я вже до третього поверху зійшов. І так мені ліньки було знову на восьмий поверх повертатися, аби з того підвіконня мірку зняти, що я вирішив краще зайти на другий поверх до Петра – вікна ж однакові.

Не встиг я поріг Петрової хати переступити, а він мені й каже:

– Знаю, знаю, чого ти зайшов. Але, вибач, сьогодні ніяк.

– Та ні, – кажу, Петро, – послухай…

– І слухати не буду, бо в гості з дружиною йдемо ввечері, сам розумієш.