Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 240

— Винен! — гостро крикнув Василій. — Не втішайте мене! Людина не деревина, яку можна поставити і так й інак! Маю живу душу, серце. Треба мислити, нащо ж голову дано? Захотів спасатися, а загинув. Чому? Бо себе хотів спасти! А давно ж сказано: «Хто любить душу свою — той погубить її». Ось так! Одділив себе від своїх, від часу свого, наче руку чи ногу від живого тіла. Що рука без тіла? Так, прах. Червам на з’їжу. Та що це я вам болі свої виливаю? Ось пригощайтесь. Яблучка вродили цього року славні. Циганка. Покуштуйте. Тверде яблуко, дике наче, а має велику силу. Тримається рік і два, хто вміє зберігати.

Бова їв запашні плоди, хвалив, а садівник сидів проти гостя і сумно дивився за вікно, де в осінній блідо-блакитній імлі бовваніли кручі над Дніпром.

— А я ось вам дещо привіз, — сказав Григір. — Гляньте, чи впізнаєте?

Він поклав на стіл старий пожовклий зшиток. Василій схилився над ним, жахнувся. З острахом позирнув на гостя.

— Свят, свят! Де ви взяли?

— У монастирі, — вдоволено сказав Бова. — Дуже цікаві записи. Якби не вони, ми й не зустрілися б.

— Цікаві? Нема нічого цікавого. Божевілля моє. Воно й привело мене до загибелі.

— Як так «божевілля»? — збентежився Григір. — Хіба того не було, про що ви тут описуєте?

— Що?

— Вогняний вихор. Дивні істоти якісь. Поява цієї дівчини… Галі Курінної?

— Було. Тільки ж то не диявол, — пробурмотів Василій. — Я тут з моїми школярами метикував, так вони мені пояснювали.

— Що ж вони вам пояснили?

— Один каже: куляста блискавиця. Інші — космонавти з планет чужих. Ще хтось каже, що привиди ума, хвороба моя… Гай-гай! Давнє те діло. Мені здається, що то сон. А нащо воно вам, коли не таємниця?

— Для науки ваш рукопис — велика цінність, — серйозно сказав Бова.

— Для науки? Смієтеся?

— Ні. Ви чули про польоти в космос?

— Та чув. Дивні діла творяться. Людина — як Бог.

— А тепер ще глибше хочуть заглянути. Мандрувати в минуле, в майбутнє, в невидимі світи…

— Боже ти мій! У минуле? — отетерів Василій. — Та хіба це можливо? Живе чоловік, вмирає, трухне… куди ж його вернути до життя? Та ні, не глузуйте, залиште мене в спокої.

— Отже, правду кажу, — наполягав Григір. — Проте це не проста справа. Важка і небезпечна. Потрібне копітке вивчення того часу, куди є потреба мандрувати. Всього вам не скажеш, не зрозумієте.

— А ні, не збагну, — згодився Василій. — І так моя голова вже замакітрилася. Тільки ж нізащо не повірю. Хіба народ віками не тужив за минулим? Дарма. Тільки пісню співав. «Не вернемось, не вернемось, немає до кого…» Літа, так би мовити, одвічають людині, бо вона просить, що вернітеся, мої літа, хоч на хвилину…

— Василю Йвановичу, — лагідно сказав Бова, — і не треба вам сушити голову, що й до чого. Прийміть факт, що подорожі в минуле будуть. Вони вже готуються. І ви можете дуже допомогти нам. Чи хотіли б ви вернутися туди?

— Куди? — пошепки запитав Василій, бліднучи.

— Звідки прийшли. У свій час…

— Батечку! — скрикнув садівник, падаючи на коліна і хапаючи Григора за руки. — Батечку, синочку! Що ви зі мною! робите? Невже ж це правда?