Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 237

— Дивне глаголиш, ангеле божий, — сказав Василій. — Поможи мені встати.

Коля кинувся до нього, допоміг звестися з м’якого крісла. Воскреслий з острахом глянув ще раз на баню планетарію, на гігантське панно з постатями космонавтів, на білі колони, розмаїті вікна, крізь які лилося ніжне проміння сонця. Прислухався до затихаючої мелодії.

— А де ж… хор ангельський? Ті, що співають? — пошепки запитав Василій.

— То запис. їх нема.

— Нема. Незримий хор. А де ж Бог? Веди мене до Господа, отроче!

— Бог? — здивувався Коля. — Ви вірите в Бога?

— А то ж як? — Жахнувся Василій. — Хіба ти не знаєш Бога?

— Не бачив, — щиро признався хлопець.

— Свят, свят, свят! — прошепотів воскреслий, швидко мотаючи рукою від чола до живота, а потім під плеча до плеча. — Сатанинське навождєніє! Невже це я потрапив до пекла? Та ні ж. Краса така навколо. Ти смієшся наді мною, отроче? Ти, може, біс? Ні, рогів не видно. І копит нема. Білявий, очі сині, ясні. У білому весь.

— Я не сміюсь, — спантеличено сказав Коля. — Тільки мені важко вас зрозуміти. Річ тім, що ви… ну, з іншої епохи. Термінологія у нас різна.

— Не втямлю, що мовиш, — втомлено сказав Василій.

— От бачите, я теж не тямлю, що ви мовите. Розкажіть, хто ви й звідки?

— Так би одразу, — невдоволено озвався Василій. — Ім’я моє Василій. Гадаю, що в книзі життя я є. Бо одмовився від сатанинського життя, замурував сам себе в чеканні страшного суду.

— Ви… замурували себе? — здивувався юнак. — Навіщо?

— Для спасіння, — теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукавами, просторі штани. — Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.

— Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?

— Свою душу! Душу, отроче, — зовсім спантеличено відповів Василій. — Кого ж іще можна спасати?

— А від кого? — Не вгавав Коля.

— Від сатани…

— А хто це такий — сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?

— Сатана — ворог роду людського.

— Не знаю такого. Це просто міф.

— Не дивно, отроче, — зрадів Василій, простягаючи руки до нього. — Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!

— Еге, — засміявся Коля. — Наш учитель природознавства називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.

— Плутане щось кажеш, — зітхнув Василій. — Виведи мене на повітря. Душно мені.

Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею прогримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримоторний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.

— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!

— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.

— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літають?

— Люди. Такі, як ми.

— І я можу полетіти?

— І ви. Взяти квиток, сісти і…

Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривожно скрикнув:

— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічності. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?