Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 203

— Мара якась, — пробурмотів я.

— А казка? — дивно промовив батько.

— Що казка?

— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.

Доки я розмовляв з ним, навколо все змінилося. Зникли осінні дерева, на віттях з’явилося ніжно-зелене, яскраво-блакитне листя, поміж ним червоніли й жовтіли великі квіти. До ніг лягала висока шовковиста трава, у променях світанку грала самоцвітна роса.

Я дивувався. Начебто ж повинне бути надвечір’я, а тут бач — світання! Невже я проспав цілу ніч? Так ні. І ліс якийсь небачений, і покійний батько.

Проте перше хвилювання минуло. Я заспокоївся. Мало чого там наука заперечує? Он в журналах науково-популярних сперечаються, а не знають, що в землі робиться, під ногами. Гм… Як він сказав? «Собаку можна закопати, а людину — ні…» Дуже гарно сказав. Проте це ж фраза. А тут — факт. Вже йдемо з півгодини, а видіння не зникає.

Ліс порідшав. Почалися квітучі поля. Біля лісу височів велетенський палац. Він сягав сферичною покрівлею хмар і здавався зітканим з барвистих прозорих ниток чи з променів. Чарівне видовище.

Батько не дав мені намилуватися цією казковою спорудою. Показав рукою на великі, розцяцьковані візерунками двері.

— Заходь. Всі вже за столом.

За столом? Що він сказав? Невже й тут, у міфічному світі, п’ють та їдять? Оце так штука!

Ми опинилися в залі. Від дверей до безкраю стояли столи, вкриті вишитими скатертями. А обабіч на ослонах сиділи жінки й чоловіки. Всі в барвистому гарному вбранні. Мерехтіли дівочі вінки, вбирали очі густі, ніжні вишивки, біліло чисте, ніби сніг, полотно сорочок, синіли, червоніли козацькі штани та кунтуші. А ще далі — розмаєво таких дивовижних убрань, що я не бачив і в сні. Люди в халатах, у тюрбанах, у білих покривалах, з барвистими запонами на лицях. Господи боже ти мій, куди це я потрапив?

Всі дивилися на мене. Моторошна тиша. Я глянув на себе й знітився. На мені була зелена фуфайка, гумові чоботи для полювання, якийсь чорний светр. Ніби брудна пляма на тлі того святкового розмаїття, яке тут було.

— Це твій син, Пилипе? — суворо запитав гарний широкоплечий чолов’яга.

— Так, — відповів батько.

— Як ім’я?

— Андрій, — прошепотів я помертвілими вустами. Мені важко було дивитися в очі тому чоловікові.

— Гарне ім’я, — кивнув козарлюга. — А ти знаєш, хто я такий?

— Не знаю.

— Не дивно. Я — твій дід Гордій.

— Мій тато, — пояснив батько, поглядаючи на мене.

— А це, — поклавши на плече своїй сусідці руку, мовив далі дід, — твоя баба Соломія.

Я глянув на бабу. Вона всміхнулася щиро, привітно кивнула. Оце так бабуся! Ніби вісімнадцятилітня краля. Вуста — як маків цвіт, зоряні очі, лебедина шия. На кого вона схожа? Ба, та на мою ж Галю. Немов викапана. А я все гадав: у кого вдалася Галя? І я наче не такий, і дружина білява. А тепер ясно, звідки чорно-синя коса, оксамитові брови!

— А я твій прадід, — озвався парубок у сивому жупані, з барвистою стрічкою на грудях. — Семен Грім.