Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 196

— Сон, — сумно похитав головою священик. — Марні сподівання. Навіть учені пишуть, що розширення інформації про навколишній світ розширює разом з тим і коло непізнаного. Страшний парадокс! Вихід у космос ще більше підкреслює самотність людини. Кожен крок у безодню показує нові невимірні обрії. І ви не оволодіваєте ними, а бачите, як океан шириться і заливає вас. О ні! Людина неспроможна досягти берега істини без допомоги вищих сил!

— Дурниці! — Почулися голоси.

— Ні, не дурниці! — Несподівано втрутився в бесіду Сергій Горениця.

— Як так? — здивувалася білява дівчина. — І ви?..

— Заждіть, — махнув рукою вчений. — У тому, що гість сказав, є гірке зерно правди. Умноження інформації, посилення енергетичних пристроїв не наближають нас до оволодіння всім космосом.

— Але ж з кожним досягненням ми все ближче до істини?

— Ні, о ні! Що означає «все ближче» у безмірі? Це — пустий звук.

— То ви теж за віру в творця?

— Та ні, — усміхнувся Горениця. — До чого тут віра, коли людина має розум і волю? Є інший, немеханічний шлях оволодіння космосом. Не завоювання нескінченних просторів літальними апаратами (хоч це теж потрібно), а розширення наших почуттів і розуму у багатомірність світобудови, оволодіння простором і часом, виростання людини з обмеженої тримірної істоти — смертної і слабкої — у всемогутнього титана, який опанує безмірність, синтезує в собі всю глибинність макрокосму. Тоді здійсниться мрія древніх мудреців та філософів, атом дорівняється космосу, людина ототожниться з безмірністю. Друзі! Боги людей — лише небесний негатив нашого хаотичного земного існування. Космічна людина стане сином безконечності, дасть життя і мисль усьому сущому, виведе всіх істот з лабіринту необхідності у царство свободи.

— Незбагненно, — зітхнув священик, задумливо дивлячись на Гореницю.

— Філософська фантазія, — знизав плечима баптист.

— Поясніть, — попросив хтось із хлопців. — А то в абстракції воно гарно, а як конкретно…

— Поясню, — погодився вчений. — Коротко. Інше — додумуйте самі. Останні досягнення науки підвели нас до розуміння космосу як єдиного цілого. Але єдине ціле може існувати як імпульс, а не як інтеграція систем, часток. Тут протиріччя з теорією відносності, яка обмежує швидкість причинності швидкістю променя. Деякий час гадали, що квантовий бар’єр — 300 000 кілометрів на секунду — не буде перейдений. Таким чином космос залишається непізнанним, бо обмежена швидкість у безмежності створює перед читачем нездоланний мур. Пізніше виникла ідея миттєвої взаємодії поза часом і простором. Експерименти в космосі з фазовими кванторезонаторами показали, що Всесвіт має, окрім відомих нам взаємозв’язків часово-просторових, більш глибинну взаємність.

— Як це можливо? — Не стримався прокурор. — Все ж таки є міріади часток, зірок, планет, істот. Яким чином може між ними бути миттєва, надчасова взаємодія? Адже сигнал все’дно повинен передаватися в якомусь середовищі, хоча б у вакуумі, долаючи мільярди світлових років?!

— То механістичні уявлення середньовічних учених, які передали нам у спадщину примітивний логічний апарат мислення. Не буду заглиблюватись у хащі софістики. Наведу такий приклад: зображення на екрані телевізора тчеться одним променем за якусь частку секунди. Вчені припускають, що й Всесвіт зіткано одним-однісіньким атомом (ясна річ, я мовлю не про наш атом, а про невідому нам елементарну енергетичну частку). Життя того єдиного атома і тче мозаїку вселенської еволюції. Таким чином, все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір — лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції. Мисляча істота може і повинна оволодіти секретом цього праатома. Йдучи за ниткою, з якої ми зіткані, ми можемо свідомо охопити весь космос, розширити свої почуття і пізнання до нескінченності.