Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 18

— Чи буде воно — повернення? Чи буде?

Вона зайшла до лікаря, слухняно витерпіла всі процедури. Літня гарна жінка з пронизливими сірими очима вимірювала їй тиск, жартувала:

— Вам позаздрить будь-який космонавт. Можете летіти хоч до іншої зірки…

— Туди, може, й полечу, — задумливо сказала Віола, дивлячись у простір.

— Що ви сказали? — здивовано перепитала лікарка.

— Та ні… нічого! — спалахнула Віола. — То я так… замислилась…

Того ж вечора вона знову зустрілася в холі з Віктором. Він кинувся до неї, схопив за руку.

— Віоло! Я шукав тебе. Я дізнався, що ти вже цими днями…

— Так, це правда. Післязавтра.

— Чому ж не сказала одразу? Чому промовчала?

— А що це міняє? Проте, добре, що ти прийшов сьогодні. Я тобі відкрию свою таємницю. Лише тобі, Вікторе…

— Яка в тебе може бути таємниця, Віоло?

— Велика таємниця. Слухай…

Вона підвела Віктора до вікна. Звідси видно було зорі, мерехтіння ліхтарів, задумливі дерева в осінньому вбранні, що роняли барвисте листя на темні смуги асфальтових доріжок.

— Вікторе… річ у тім, що я… не повернуся…

Віктор закам’янів. Він якусь мить помовчав, потім жалібно всміхнувся. Дівчині було важко дивитися на нього, вона опустила вії.

— Віоло, ти, звичайно, жартуєш. Як можна летіти з таким передчуттям?

— Це не передчуття, — заперечила вона. — Це знання…

— Що ти вигадала?

— Послухай. Я тобі все поясню. Я прийшла до висновку, що комета, котра тепер наближається до Землі, штучна…

— Що за химерна ідея?

— Я певна, що це — посланець іншого світу.

— А інші комети?

— Може, й деякі інші. Не знаю… Та й не в цьому справа, Вікторе. Нам треба міняти свій заскорузлий світогляд. Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, аксіом, переконань і традицій. Треба бути полум’яними. Помилятися, падати, вставати і шукати, шукати, шукати нових стежок і проходів до таємниці буття. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, школярських гіпотез — нікчемних і порожніх, як горіхова шкаралупа, і притягуємо до тих гіпотез усі факти науки та пізнання. Так не можна! Ти чуєш? Треба, щоб кожен на своєму місці довбав скелю таємниці, готуючись до небувалого. І я в цьому експерименті, що має здійснитися, хочу довести собі й іншим, що космос не такий примітивний, як дехто гадає…

Віктор, піднявши руку, потер чоло, розгублено глянув на Віолу.

— Зажди, зажди… Я нічого не збагну. До чого тут проблеми пізнання… і ти? Ти сказала, що не повернешся…

— Це правда. Я вирішила не повертатися. На моєму супутнику є регулюючі ракети. По інструкції я повинна триматися на запланованій відстані від комети. А буде — навпаки. Я наближусь до комети… і сяду на неї…

— Що ти кажеш? — жахнувся Віктор. — Ти ж не повернешся! Віола сумно всміхнулася.

— Ну от. Нарешті ти збагнув. Саме це я тобі й кажу…

Віктор мовчав. їхні погляди зустрілися і вже не могли розійтися. А слів не було. Хлопець гладив долонею ніжні пальці Віоли, і вуста його ледь помітно тремтіли. Нарешті дівчина порушила мовчанку, очі її довірливо запромінилися.

— Я певна, — прошепотіла вона, — що поряд з нами живуть і мислять розумні брати. їх багато. Вони скрізь. І не обов’язково на інших твердих тілах — планетах. Вікторе, ми в полоні якогось карусельного світогляду, примітивної механістичної схематики. Ми цілком ігноруємо той вражаючий факт, що всі небесні тіла, наше єство, кожну частку матерії омиває вакуумний океан, ми в ньому пливемо, ним насичуємося, ним, зрештою, дихаємо. Те, що вважається «нічим», «порожнечею», є фундаментом всього сущого і нашого життя зокрема. Ти розумієш, до чого я веду? Нам треба трохи абстрагуватися від планетної каруселі, ступити крок за межі дитячого риштування. Тоді ми побачимо, що простір наповнений великим, всеосяжним життям, що наше життя — то лише лялечка, ембріон всеохопного життя космосу, як про те казав Вернадський. Треба лише розірвати плівку, що оточує нас, ще раз розтрощити кришталеве склепіння, яке колись зруйнував Джордано. О, який страшний консерватизм. І все, все ми будуємо за прадавнім взірцем антропозакоханості, ігноруючи розмаїтість материнської світобудови…