Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 179

Кареос нічого не знає про чудесні звершення Корсара. Якби він знав, то забув би всі чвари. Він захопився б геніальною ідеєю Аераса і Горіора.

Вирішено! Вона повернеться назад, на Орану. Не можна кидатися від берега до берега. Це нечесно й легковажно.

Летіти в космос, щоб знищити злочинця, а відчувши його красу — зганьбити свою попередню любов? Ні, ні! Треба бути послідовною.

Так і не заснувши, Гледіс покликала Корсара. Він з’явився разом з Аерасом. Учитель дивився на дівчину сумно, але спокійно. Вона відчула, що Аерас усе знає. Гледіс глянула в очі Горіору.

— Мій друже! Я вирішила. Твій шлях — єдиний для мене. Але минуле кличе. Хочу заповнити прірву, що розділила вас з Кареосом. Це — святе завдання. Може, судилося мені виконати його. Більшого щастя не треба.

Горіор щось хотів сказати, в його очах зажевріли блакитні вогники, але учитель застережливо підняв руку.

— Мовчи. Хай вона скаже до кінця. Говори, дитино моя!

— Між Ораною і астероїдом Свободи клекоче бій. Я не знаю, чи вирішить він проблему. Любов не вражає нікого, вона жадає об’єднання. Може, саме тут розв’язання протиріччя? Горіоре, скажи!

Корсар, звівши очі в простір, мовчав.

— Ми нічого не скажемо тобі, Гледіс, — тихо озвався Аерас, поклавши руку на голову дівчини. — Твоє серце вирішило. Хто має право зупиняти його? Ніхто в цілому безмірі! Лети…

— Свобода жде тебе! — додав Горіор і рвучко вийшов, не попрощавшись.

Сам Кареос зустрічав крейсер, що повернувся з астероїда Свободи. Екіпаж залишився в Корсара, крім Торріса і штурмана, які й привели зореліт до Орани. Гледіс вийшла на поле космодрому схвильована й тривожна. Ще здалека побачила високу постать Кареоса і кинулася до нього. Він стояв нерухомо. На привітання не відповів, лише коротко наказав:

— Летимо на віллу.

Вона ввійшла за ним до повітряного лайнера. Гледіс поривалася щось сказати, Кареос знаком велів їй мовчати. Дівчині було тяжко і страшно. Чому він не бажає слухати її? Чому такий ворожий? Де ж кохання, де ніжність?

Лайнер опустився посеред широкої плоскої покрівлі вілли. Зійшли вниз. Зала була порожня, зловісно чорніли екрани планетарного зв’язку. Кареос зняв плащ, рвучко кинув його па підлогу. Зірвав вбрання дівчини. Вона скрикнула від несподіванки, поточилася.

— Що з тобою? Ти збожеволів?

— Що зі мною? — ревнув Кареос. — Ти ще запитуєш? Героїня! Рятівниця планети? Де ж твій подвиг? Де твоє самозречення? Ти жалюгідно злякалася?

Дівчина дивилася в потворне обличчя правителя і дивувалась. Це ж зовсім інша людина! У нього нема нічого від того, кого вона кохала. Де взявся лютий блиск в очах? Звідки така ненависть? Зневага?

— Зажди, Кареосе, зажди! — Намагалася говорити спокійно, тихо. — Ти ж не вислухав мене. А я хотіла сказати тобі слова любові!

— Любові? — злобно засміявся Кареос, одступаючи до екранів. — Якої любові? До чого? Чиєї?

— Своєї, Кареосе. Я багато знаю нового. Я змінилася. Але моя любов до тебе веліла діяти. Я могла залишитися на астероїді Свободи, проте воліла повернутися на Орану.

— Навіщо?

— Щоб відкрити тобі очі. Я не могла знищити Горіора. Він не злочинець!