Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 164

Лікар звелів роздягнутися. Викотив з десяток біокіберів Для обсервації, поналіплював на мене багато датчиків. Метушився, щось записував. Потім звернувся до мене:

— Хто ти?

— Горіор.

— Це вже чули мої помічники, — глузливо сказав дідок. Він глянув у мої очі, зосередився. Я відчув, як безжальна воля ламає мене, змушує підкоритися.

— Хто ти? — знову почулося запитання.

— Горіор…

— Стійкий психоз! — роздратовано констатував дідок.

— Не психоз у мене, — схопився я з крісла. — Як ви не збагнете, що я жертва злочину! Повідомте Всепланетну Раду!..

— Гаразд, гаразд, повідомлю! — пробурмотів головлікар.

А тим часом його помічники приклали до спини електрод, і сильний розряд пронизав мене. Санітари понесли мене довгим темним коридором і вкинули до якогось приміщення, з гуркотом зачинивши двері. Тільки тепер я здогадався про пекельний план Кареоса: назавжди поховати мене, залишивши життя. Божевільний, який вважає себе знаменитим космонавтом, — що за дивина?! Серед психічно хворих є безліч богів, злих духів, історичних осіб, полководців. Скільки б я не скаржився — відповідь буде одна: стійкий психоз!

Я був у відчаї. Потім наступила байдужість. Вмерти! Навіщо жити, коли найкращі друзі стають зрадниками і злочинцями?!

Я впав у дивний стан прострації. Не спав, не їв, не пив. Сидів у куточку невеликої камери-палати, дивився у простір. Не було думок, не було сили рухатись. Приходили лікарі, щось запитували. Я не відповідав. Мене залишили в спокої.

Одного разу сталося дивне. З протилежної стіни виникла постать людини. Це був високий літній чоловік у халаті. Ясні тривожні очі, синє волосся. Він усміхнувся мені, зробив знак мовчати. Підійшов до дверей, прислухався. Потім повернувся до мене, привітно кивнув:

— Познайомимося, — сказав, сідаючи поруч. — Я Аерас, учитель, фізик. А ти?

Що зі мною? Галюцинація? Привиди в моїй палаті? Вони виходять із стінки, розмовляють. Отже, я справді психічно хворий?

— Облиш пусті думки, — лагідно сказав дивний гість. — Я не привид. Помацай. У мене така шкіра, як і в тебе. Навіть халат такий, тільки давніший.

Я несміливо торкнувся його руки. Вона була кістлява й гаряча. Я чув подих, бачив, як на скроні людини пульсувала жилка. Містичний жах розвіявся. Я полегшено зітхнув. Кивнув на стіну, запитливо глянув на незнайомого:

— Як же ти?

— Що?

— Там є отвір?

— Нема.

— Хто ж допоміг тобі пройти?

— Я вмію проникати крізь тверде.

— Це неможливо

— Про це посперечаємось пізніше, — сказав Аерас. — Прийми факт, теорія — потім!

— Тоді ти можеш втекти?

— Можу.

— Чому ж?..

— Не хочу. Де ж іще зустрінешся з порядними людьми на нашій планеті? Всі, хто порушує норму, потрапляють сюди. Хочу знати твоє ім’я. Хто ти? Ким був?

— Я вже й сам не знаю. Мене переконали, що я хворий. Але мені здається, що я Горіор — штурман зоряної експедиції.

— Он як, — засмутився Аерас. — Ти побратим Кареоса?

— Ти знаєш мене?

— Чув. Дещо знаю. Але як ти потрапив сюди? Пригадай…

— Кареос зрадив. Він викинув мене на планеті в пустельному місці. Непритомного. Лиш недавно я дізнався, що він став головою Всепланетної Ради. Мене оголошено героєм. А я нібито загинув у поясі астероїдів.