Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 96

— О мій синку, — знемагаючи від напруги, мовив Горипал. — Не вір володарям! У кого влада в руках — той насильник! О юначе! Будь лише соколом волі! В дивоколі, за хмарами, тебе не сягнуть жодні тенета!..

Ослабли руки звитяжця, впав він у прірву, вдарився головою об замшілий валун, закривавилася вода і понесла покалічене тіло пінистим річищем у далечінь.

Правитель зареготав, поблискуючи жовтими рисячими очима:

— І цьому жовторотому дайте жадану волю! Тільки перед тим випечіть очі! Ха-ха! Хай летить сліпий сокіл у небо! Ха-ха-ха! Хай летить!

Закричав, затіпався в дужих руках Диводар, та годі було опиратися. Вогнисті блискавиці впилися в очі, змели сонце, синє дивоколо, весь білий світ. Розкрилася багряна безодня, дихнула полум’ям, затопила юнака морем болю.

Його вкинули у хисткий човник, штовхнули на воду. Бурхлива течія підхопила, понесла. Ще довго переслідував його несамовитий регіт насильників, чи, може, то шаленіли пороги, змагаючись з пінистими хвилями, чи грози лютували далеко в горах? Диводар відчував лише одне: світ — безмірна мука, котрій немає кінця…

Біль надірвав міру відчуття, свідомість знемоглася і покинула юнака. А натомість прийшли видіння. О щастя! Він знову бачить! Те — попереднє— лише мара. Ось поруч з ним — вірні лицарі, любий наставник Горипал, всі вони оружні, на конях. Тільки чому засмучені мужні вої? Чом схилилися донизу лиця, а з очей капають криваві сльози? Юнак кричить від жаху, кидається до товаришів, хоче обняти, а вони кам’яніють, покриваються темно-зеленим мохом, вростають у землю. І знову хлопець самотній, під поглядом безмежного дивокола. Ба ні! На обрії рояться хмари ворогів, вони наближаються, все тісніше кільце, і куди від них податися? Хіба лише за хмари? Та й дивоколо сповите багряним полотнищем, з нього капле кров, і кожна крапля падає на Диводарове чоло, ніби розтоплена бронза.

Плив юнак через море муки і не міг переплисти.

Скільки так було — хто міг сказати?

А коли вернулася тяма, довкола пливла тиша і рожева імла. Тупий біль довбав голову. Ніби два чорні ворони сиділи на ньому і клювали в ті місця, де колись були очі. Спалахнула блискавиця розуміння: о Яр-Диве, це ж він навіки осліп! Нічого більш не побачить: ні ясного дивокола, ні любих зірочок, ні лагідних квіточок на луках, ані вогнистого сонця.

Диводар заридав у відчаї, охопивши долонями обличчя. Сльози зросили рани очей, посилили пекучу муку. Не в силі стримати страждання, юнак перехилився з човна, зачерпнув води з потоку, плеснув у обличчя. Трохи полегшало…

Довкола ніжно хлюпала хвиля — лагідно, заспокійливо. Чомусь у пам’яті зринули слова старого Тайно-Дива: «Всі громовиці закінчуються тишею…»

Здивувався, чому згадалося саме це слово, намагався осмислити мудрі речення, а в болісній червоній імлі невідступно супроводжували його уважні й сумовиті очі правічного ведуна. Розмотувався клубок думки, соталася нитка уяви. Що ж тепер діяти? Куди подітися? Сліпий, безоружний, мізерний. Якби ще десь там, над Словутою, можна дістатися порогів, знайти лицарів-воїв. Вони б прийняли, приютили. Та як знайти шлях до рідних родів-племен? Хто проведе, хто нагодує?