Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 85

— Так ти тоді не загинув? — не вірила вона своїм очам.

— Ні, — тремтячи від хвилювання, мовив Ісідор, загортаючись у ветхий, подертий гіматій. — Я виплив, шукав тебе. Я бачив, як тебе стратили у Пальмірі…

— Не стратили, — крізь сльози усміхалася вона, поклавши руки йому на плечі. — Мене купив магараджа, володар з Індії. Я була в далекій Аріаварті. Доля вивела мене звідти. Ой, Ісідоре, ти не повіриш, коли я тобі все оповім, що зі мною було. Але я пройшла, пройшла всі стежки і тепер знаю, хто допоміг мені! Твоя любов берегла мене! Ми повинні були зустрітися, Ісідоре!..

— Це не так, Гіпатіє…

— Чому? Чому не так? — дивувалася вона, і в очах її грали божевільні вогні збудження. — Що ти кажеш, коханий?

— Я поховав тебе, — понуро мовив Ісідор. — Адже я вважав, що тебе нема. І я вирвав із серця всі принади світу, пішов у пустелю. Там я розірвав живу пуповину, що в’язала мене з людьми. Ти була для мене у недосяжності, в бутті духу, у єдиному потоці всеосяжності й спокою. Я приспав своє тіло, почуття, я одсік їх. Сини Гнозиса відкрили мені таіну буття. Я збагнув, що цей світ створено силою зла, що треба відсікти його в душі своїй і прагнути лише неуявної повноти у лоні Плероми…

— Ах, мій смішний! Мій прекрасний! — сміялася і плакала Гіпатія. — Ну, що ти таке говориш? Ну, навіщо така моторошна пустельна філософія? Світ створено силами зла? Які дурниці! Хіба зло може що-небудь створити? Воно лише може псувати творення добра! О ні, мій чарівний! Світ народжений рідною нашою Матір’ю-Природою, ласкавою і ніжною матір’ю! А ріка зла в ньому — то сліди викривленого розуму. Ти не звільнишся ніколи від своєї суті, а лише можеш освятити її, піднести до ідеальних висот. Ти прийшов, і тепер розсіється мла. Мій коханий, ти допоможеш мені роздувати вогонь Прометея! Якби ти знав, як жадають його люди! О, дяка долі, нарешті, й мені усміхнулося сонце! Мій Геліос повернувся з країни Аїда! О, моє щастя!

Ісідор затуляв обличчя худими руками, безтямно похитував головою, повторюючи:

— Пізно… Пізно… Все спопеліло в грудях… Я йду по землі, несу вість вільного Гнозиса, що воля для духу — лише в неосяжності, поза тілесним виявом… Це — моя ідея, моє життя, моя місія…

— Ах, мій Ісідоре, — палко промовляла Гіпатія, зазираючи блакитними вогнями у змучену душу коханого, — я поверну тобі вогонь серця, я запалю тебе! Відкинь марення втомленого мозку. Навіщо кликати людей у порожнечу вигаданого життя? Де воно? Ми всі зіткані з почуттів і думок, атомів і поривань чуттєвого світу. Та ідея, яку ти несеш, — породження маніакальних жерців іудейського бога, який приготував хитру пастку для могутніх шукачів. Вони не знаходять вияву тут, у видимому світі, ось і прагнуть у небувалий світ безликості, де самі себе прикують у диких горах бездіяльності. Отямся, Ісідоре! Ти ж маєш могутній розум! Зерно майбутнього світу любові і щастя у нашому серці. Його треба лише доглянути і виплекати. Я кличу юних і мужніх людей. Вони є, коханий, вони йдуть! Лише не падай в імлу зневіри, не йди у небуття…

— Не знаю… не знаю… Якби ти пішла зі мною, я б обійняв духом весь світ, — прошепотів Ісідор, і в погаслих очах зажевріли іскри. — Давай стрибнемо у безодню, кохана…