Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 8

— Не вірю я в той сон, — вперто сказав Ісідор і косо глянув на дівчину. — Не може бути, щоб якісь птахи роз’єднали нас. Це — неможливо.

— А хіба я кажу це, мій друже? — лагідно усміхнулася дівчина. — Я лише розповіла те, що бачила…

— Сни — нічні марення, — розважливо обізвався Сократес, батько Ісідора. — Починається день, кипить життя. Сон — для ночі, любов — для дня. Пора, діти мої. Чи все запам’ятав, Ісідоре?

— Все, мій батьку…

— Гіпатія — під твоїм захистом. Пам’ятай…

— Знаю про те.

— Пилинка впаде на її голову — нема твоєї голови.

— Ну, це ти вже занадто, — пробурмотів невдоволено Теон. — Навіщо лякати хлопця?

— Я правду сказав, — твердо мовив Сократес. — Не приведи доле, щось станеться з дівчиною — хай не вертається додому…

— Не вернуся, — твердо сказав Ісідор, обнімаючи батька.

Ось вже раби займають свої місця біля бортів. Заворушилися весла, піднялися над водою. Заверещала юрба дітлахів, які проводжали з порту кожен корабель, жебраючи в мандрівників та купців дрібні монети. Гіпатія, пробігаючи по місточку, кинула щедрою рукою у воду жменьку еллінських оболів. Дітлахи, ніби зграя дельфінів, шубовснули у море, нишпорили на дні, радісно виринали, хвалилися здобиччю. Юрба на березі сміялася, потішалася.

Вдарили об воду весла, нап’ялося вітрило на щоглі. Корабель рушив з гавані. Берег швидко віддалявся. Вже не видно очей Теона і Сократеса, вже лише майорять руки над юрбою, вже щезає в мареві синій гіматій старого математика.

Гупає в днище корабля хвиля, радіє море, сипле хмари бризок в обличчя мандрівникам, які стоять біля борту. Краплі поблискують діамантами на щоках Гіпатії. Чи, може, сльози?

— Па, — тихо промовляє Ісідор. — Що з тобою? Невже все від того сну?

— Я хочу помовчати, друже, — відгукується дівчина, загортаючись в плащ. — Постоїмо тихо…

Поза ними метушилися раби, моряки, господар судна кричав на когось, ходив поміж рядами гребців, сварився з найманцями, а Гіпатія не чула нічого. Завмерла, заснула, щезла для зовнішнього. Вперше в короткому житті відчула небувалу сторону світу. І корабель — не просто корабель, і хмари не такі, як завжди, і чайки в небі — легендарні, і хвиля — жива, чутлива, і власне тіло — ніби запона якогось чуда. Ген там — за сто ліктів від корабля — грається зграйка дельфінів. Вони вистрибують з води, дивляться мудрими усміхненими очима на Гіпатію, закликають до себе, до вільної стихії. «Нащо віддаєшся на поталу чужих стихій, Гіпатіє? Чом не йдеш до нас, до вільної волі? Ми покажемо тобі такі дива прадавнього Океана-батька, про які ви, люди, навіть не здогадуєтесь! Прийди, прийди, чарівна Гіпатіє!»

Що це, що це з нею? Ввижається, чується чи насправді?

Ритмічно цокають копита сонячних коней об твердь кришталевого неба, і чується владне іржання, і ковані вогнем колеса візка Геліоса підстрибують на віковому шляху, натикаючись на сузір’я. І ласкаві очі полум’яного титана проникливо зазирають у серце дівчини, збуджують щось рідне, давно забуте, тривожне. Народжується мелодія, хоче вирватися з грудей. Торкнувся душі божественний геній, заспівав.