Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 49

— Так, мудро придумано, — сказала Гіпатія. — Ось вона — непроста доріженька до волі… Як просто! Але що чекає мене на тій стежині?

— Мука, — зітхнула Сата. — Вірність веде за собою муку, Паті-дева! Не знаю чому, та тільки земля не береже тих людей, які кохають і тримають вірність у серці. Сам великий Мара бореться з ними… Отож зважуйся, я ждатиму до вечора. Та не вичікуй довго, бо вже їхати небагато…

Настала ніч. Гіпатія лежала в паланкіні непорушно, ніби мертва, а свідомість її горіла у полум’ї терзання. Що робити? Що станеться, як вона зважиться на страшну дію?

А втім — не треба гратися з собою. Хоче вона, щоб її полюбив хтось інший? Ні, ні! Навіщо ж тоді юність і краса? Для кого? Щоб жадібні очі роздягали її вдень і вночі? Щоб переслідували кожен її крок? Красу кожен воліє взяти у рабство, поневолити! Прегарні речі, створені майстром, купує багатий нікчема або забирає тиран, щоб насолодитись ними і відчути себе співучасником генія і навіть його володарем! В чудових палацах живуть деспоти, а не їх будівники. Через прекрасних жінок киплять війни і падають в прах величні царства. Хіба Троя зруйнована не заради гордовитої красуні Єлени? Ні, Гіпатія не хоче нести на собі відблиск краси, бо тут вже нема того, для кого вона призначена…

Хай станеться невблаганне. Вона вийде на волю, заплативши страшну ціну. Тим більша буде радість її єдиного діяння — посіву знання у змучені, страдницькі душі. Вона піде шляхами світу самотньо, вільно, і ніхто не зупинить її, не забажає полонити. Потворність— перепустка в цьому страшному світі…

— Сато, — прошепотіла Гіпатія, схиляючись до служниці, — я зважилася. Дай твій трунок…

Сата мовчки дістала з складок свого сарі малесеньку фляжечку, одлила в келишок, подала Гіпатії.

— Це — жива вода, її звуть в Гімалаях бальзамом Калі — великої матері. Одна крапля повертає життя хворому, цілий келишок — руйнує красу, міняє подобу…

— Дивно, — скорботно мовила еллінка, приймаючи жахливий дарунок. — Та ж сама субстанція, а яка протилежна дія. Чи не так і любов? Мала любов народжує дітей, створює сім’ю, а велика любов — спалює тіло, кидає закоханих у пащу смерті. Земля не приймає велику любов, бо в її полум’ї згорить все живе…

— Ти мовиш щось незбагненне, — тремтячим голосом озвалася Сата. — Може, не треба?

— Досить вагання, — твердо сказала еллінка і одним духом випила келишок, відкинувши його в куток паланкіна. Потім впала горілиць на подушки, заплющила очі.

— Коли це станеться? — ледве чутно вимовила вона.

— На світанку…

— О, страшна і нескінченна ніч… Як я витримаю її?

— Я дам тобі свічадо вранці… Ти побачиш…

— Ні, не треба, — дзвінко одказала Гіпатія. — Я все побачу в очах магараджі… А тепер хочу помовчати… Дякую тобі, Сато… Дякую за цей страшний дарунок…

Вранці караван зупинився на березі річки. Чулися веселі перегукування погоничів слонів, здалека долунювали закличні звуки сурм, крики невідомих птахів. _ Небо палахкотіло гарячими барвами, готувалося до зустрічі володаря життя — вогнистого сонця. Крізь запону проник гучний голос магараджі: