Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 28

— Хто ж ці жерці?

— А всі, хто поклоняється образу бога чи богів. Всі, хто вважає, що цей світ породжено добрим богом. Всі, хто вважає, що можна врятуватися зі світу зла, повіривши в божественність Ісуса, але не ставши таким, як він. І поганські боги, і християнське бузувірство, і єврейський Єгова, і дикунські ідоли — то лише страшні тіні первісного дракона. Він не хоче дати людям свободи, він тримає душі в полоні…

— Навіщо?

— А що він робитиме без полонених душ? Без молитов, без храмів, без поклонів, без пророків? Літати в невимірному хаосі? Злитися з Повнотою він не може, бо відкинув її. А залишитися самотнім теж не може, бо самотність — це небуття. Ми є лише тоді, коли віддаємо себе іншим…

— Це правда! Ой, яка це правда! — простогнав Ісідор. — Доки я міг віддавати себе їй, я був щасливий, а тепер…

— Дурний хлопче, — докірливо сказав невідомий. — Тепер лише ти можеш вибирати стежку до справжнього життя. Там ти знайдеш, відтвориш усе, що втратив тут, у мороці нижчого світу…

— І її? — скрикнув юнак.

— А її найперше! — м’яко шепнув невідомий. — Бо повнота — то любов. За гранню тайни перша зустріч — зустріч коханих. Дерзай, брате!

— В моїм серці — біль і надія. Наче жарина загорілася. Ти оповіси мені все, старший брате. Я хочу знати істину…

— Ми відкриємо тобі таїну буття. Твої крила відростуть. Ти — син духа, якщо так швидко відчув вітер істини…

— Я залишаюся. Іншого шляху нема. Вибираю найважчий. Може, на ньому відшукаю те, що втратив на минулих стежках…

ПРИМХА ДОЛІ

Ой, як довго тягнеться чекання! Чому не опускається сокира? Чи остання мить розтягнулася на віки?

Дивний гомін юрби. Схвильовані крики.

Біля шатра правительки метушня. Вона дає знак зачекати, і кат відходить.

— Видовища! Видовища! — гримить невдоволена юрба, п’яніючи від екстазу чекання.

До шатра правительки наблизився багатий мандрівний гість — розкішний індуський магараджа. Не сходячи з коня, привітав тиранку, приклавши руку до серця. Вона скупо кивнула, гнівно зсунувши брови: чого треба пришельцеві?

Слуга магараджі схилився перед правителькою в поклоні, промовив скупо й стримано:

— Великий володар Аріаварти магараджа Хара-дева пропонує викуп за жінку, засуджену до страти.

— Вона вчинила злочин і повинна вмерти, — різко мовила правителька.

— Магараджа каже, — смиренно відказав слуга, знову кланяючись, — що вона для вас щезає і так і так. Чи візьме її земля, чи далека Індія — ясні очі володарки ніколи не побачать ту, яка вчинила злочин.

Правителька мовчить, кусає безкровні вуста, запитливо дивиться на радника. Той погладжує довгу сиву бороду, смиренно опускає очі долу.

— Великого правителя не повернеш з неба на землю, — тихо прошепотів радник. — Наша скарбниця не порожня. Хай володарка не боїться назвати суму, достойну славетного роду…

Правителька похмуро кивнула, крізь зуби процідила відповідь. Слуга повернувся до магараджі, і той, вислухавши посланця, ледь помітно всміхнувся, схиливши голову на знак згоди.

Бої повели Гіпатію з помосту до магараджі. На її місце потягли інших засуджених; ярою блискавицею майнула в повітрі сокира. Юрба побачила кров, захоплено закричала, почала тиснутися до помосту.