Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 220

І знову захиталося все довкола. Гори почали зменшуватися. Корабель пробив пелену хмар. Вийшов у зоряний океан.

Хлопець полегшено зітхнув. Глянув на Ліну. Вона затулила долонями личко, тихенько схлипувала від нервового напруження. Він торкнувся пальцем її чола.

— Ліно… що з тобою?

— Ми ще… не розбилися? — прошепотіла вона.

Славко засміявся. Одвів долоні від обличчя.

— Раз запитуєш, то ми ще цілі. Ми знову серед зірок.

— А куди ця штука летить?

— Не знаю. Головне, що він послухав нас.

— Хто послухав? — здивувалася Ліна.

— Корабель. Ти захотіла — він помчав до Землі. Я наказав — він послухав моєї думки, рвонув назад, у космос. Здорово?

— А що ж тепер?

— Хай летить, куди сам знає. Він, напевне, прилетить на якусь базу, де є господарі…

— А Земля? Ми повернемося?

Славко промовчав. Потім глянув на подругу.

— Ми так довго шукали, Ліночко… Хай летить. Ти тільки подумай — ми в космосі! Машина, мабуть, розумна. Бач, тут є чим дихати. Вони, може, схожі на нас. Я вірю, що з нами нічого поганого не станеться. Ти не бійся, Ліночко.

— Я не боятимуся! — витерла Ліна заплакані очі. — То я одразу злякалася від несподіванки.

— Глянь, Ліночко, яка Земля манюпусінька! Цікаво, куди він прямує?

Рідна планета швидко зменшувалася, губилася в космосі, стала схожа на зеленкувату блискучу вишню. Таємно мерехтіли зорі у безмежжі, всміхалося Сонце серед темної безодні, ледве чутно гули десь незримі прилади корабля.

— Славку… мені здається, що ми летимо од Сонця…

— Еге… Мабуть, на Марс… або ще далі…

— А що, як до іншої зірки? — з острахом запитала вона.

— Навряд, — похитав головою хлопець. — Це дуже далеко. На такому малому кораблі туди не долетиш. А якщо й туди — не страшно. Там же люди? Не пропадемо…

Дівчинка замовкла. Замислилася. В очах її грало сяйво далеких світів. У серце входив спокій — дивний, незнаний ще спокій. А таємничий корабель сріблистою краплею пронизував простір, несучи двох земних дітей на шлях казки…

МАРС

— Ліночко, ти чуєш мене?

— Чую…

— Якась планета попереду. Збільшується…

— Червона. А біля неї — зірочка…

— Не одна, а дві. Бачиш, бачиш?

— Бачу.

— Мабуть, це Марс. Їй-богу, Марс. А то — супутники. Фобос і Деймос!

Куля планети роздималася, закривала зірки. Чіткіше виділялися на глинистому тлі темно-сині пасма, ланцюжки плям, темні «моря».

— Що зробимо? — непевно запитала дівчинка. — Може, повернемо назад, у космос?

— Куди? Хай летить, як знає. У нього програма. Рано чи пізно він прибуде до своїх господарів.

Ліна лягла в крісло, затулила очі долонями. Славко теж дивився собі під ноги, хвилювався. Чому корабель приніс їх сюди? Невже на Марсі живуть мислячі істоти?

Минуло небагато часу. Чи, може, багато? Неможливо визначити його протяжність. Вуха немовби заклало ватою. Зникли всі звуки. Безмовність. Чекання. Нескінченне чекання…

Зрештою корабель похитнувся, завмер.

Славко глянув навколо. Зірок не видно. За прозорими стінами синіло холоднувате небо. По ньому пливли пасма ріденьких жовтавих хмар. На обрії темніли зубці низьких горбів.

— Ліночко! Ліночко! — покликав хлопець.

— Що? Де ми?