Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 197
Олесь Бердник
О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя, милувалася ніжно-рожевим обрієм, що пломенів над стіною синього лісу. Баба Одарка стояла поруч, торкалася висохлою рукою до пишної золотавої коси дівчинки, вдоволено цмокала.
— Як королівна! — вихваляла баба. — Де воно таке й взялося? Гарне та розкішне! Мов янголеня! Залишайся, дочко, в мене жити. Та не рік чи два, а на все життя. Де ти знайдеш краще місце, як у мене?
Катя слухала бабині монологи, ласкаво кивала. Підвівши голову, побачила хлопця, підхопилася з ґанку.
— Прийшов-таки?
— А хіба я міг не прийти? — щасливо осміхаючись, тихо запитав її Славко.
— Тоді ходімо в ліс… погуляємо…
— А снідати? — озвалася баба Одарка. — Ти ж, мо’, й не їла нічого сьогодні? Бачу — не варите, не готуєте. Ні ти, ні бабуся твоя! Як же так можна? І вклякнеш з голоду…
— Не турбуйся, бабусю, — лагідно мовила Катя. — Я не голодна.
Вона взяла Славка за руку, глянула у очі.
— Були неприємності?
— Що мені до того? — запаленів він. — Я бачу тебе… і мені гарно…
Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка.
— Ти думав про мене?
— Всю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.
— Може, й не багато, — загадково сказала дівчинка. — Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, в тиші. Ходімо до лісу.
— А де ж бабуся? — запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами.
— Там, у хаті, — неохоче відповіла Катя. — Вона зараз квіткою стала, як я вчора…
— Навіщо так? — вражено запитав хлопець.
— Ми повинні частину життя на Землі бути такими, як там, у себе. Як ваші водолази — скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?
— Починаю розуміти, — збентежився Славко. — А де це — у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала…
— На Планеті Квітів, у Краю Казки…
— Розкажи мені про неї, — загорівся хлопець.
Вони йшли між величними соснами, взявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів.
— Мені важко розповісти про це так, щоб навіть ти збагнув. У вас інший погляд на світ, ніж у нас…
— Як це так? — запитав Славко. — Не збагну!..
— Люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, — вела Катя натхненну оповідь. — В тих казках діяли сильні, незламні герої, звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі діти, дракони і могутні вороги, трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини і небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть з такою повнотою у видимому світі і в світах чуття та думки. Так ваша казка проникла Сонячним Шляхом до нашої планети — до Планети Квітів…
— Як ти сказала? Сонячний Шлях? Що це таке?
— Я не скажу більше, — тихо одвітила Катя. — Я й так сказала багато. Слухай далі. Ми завжди були квітами, жили ніби у сні. А коли прийшла ваша казка, перед нами відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між: світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати наше сонце. Славку, це було тяжко, дуже тяжко. Я тобі ще не можу всього відкрити…