Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 191
Олесь Бердник
— Славко Лісовий! — почувся різкий голос Ніни Матвіївни. — Ти про що замислився?
Хлопець стрепенувся, встав за партою.
— Я… я не замислився. Я слухаю…
— Про що я розповідала?
— Про квітку вишні…
— То ми слухаємо. Що ти знаєш про квітку?
— Ну… квітка у вишні біла…
Клас гримів од реготу. Тільки Катя здивовано оглядалася на своїх нових товаришів, ніби бентежилась тим сміхом.
— Глибокі відкриття, — удавано серйозно сказала Ніна Матвіївна. — Отже, ми дізналися з твоїх вуст, що квітка у вишні біла. Далі, далі…
— Бджоли її люблять, — розгубившись, видихнув Славко. — Просто цілий рій дзвенить, як вишня розквітає. Мед з неї беруть. Тоді дуже приємно дивитися на сад. Ніби марево, мовби казка…
— Гм, — озвалася Ніна Матвіївна. — Це все лірика. А ми хочемо чути про те, що вже розповідалося. Яка будова квітки, як відбувається запліднення і так далі…
— Я… не дочув….
— Катю, — звернулася вчителька до новенької, — може, ти доповниш те, про що так яскраво розповів Славко?
Катя вийшла з-за парти, зупинилася серед класу, потім підійшла до вікна. Учителька мовчки, але з подивом, стежила за нею.
— Нічого не збагну. Де ти виховувалася? — нарешті вимовила вона. — Чому вийшла посеред класу без дозволу?
— Мені так легше, — сказала Катя. — Вільніше. За партою довго сидіти незручно…
— Гм. Ти, може, стоячи запропонуєш вчитися?
Прі весело загиготів, його підтримали ще хлопці та дівчата. Відчувши іронію Ніни Матвіївни, вони почали потішатися над новенькою. Катя спантеличено обвела клас ясно-синім поглядом, мовчки знизала плечима.
— Гаразд, — махнула рукою вчителька. — Тихо. Щоб я чула, як муха пролетить. Катю, ми слухаємо… Розповідай своїми словами, тільки по суті. Ось малюнок. Тут показано розтин…
— Мені не треба малюнка, я люблю квіти живі. На малюнку квіти мертві. Не відчуваєш ні тремтливих ніжних тичинок, ні сонячного пилку на них, ні ласкавих пелюсточок. Я люблю блукати луками, лісами, літати понад садами…
— Літати? — здивувалася вчителька.
— Літати…
Славко прислухався до її мови, і знову невідступно в його свідомості роїлася, пульсувала палюча думка: вона неземна, вона зовсім не те, чим здається отут, перед ними…
— Ти, певно, говориш про політ у думці? — запитала Ніна Матвіївна.
— І в думці. Чудово зупинитися над квітучим садом і стати на якусь хвилю ним…
— Ким?
— Садом, — усміхнулася Катя. — Славко гарно сказав перед цим. Бджоли і квіти. Як вони люблять одне одного…
— Катю, це — поезія. А ми вивчаємо квітку вишні!
— А квітка — то ж найвища поезія, — здивовано відповіла дівчинка. — Квітка — то поезія сонця, зірок. То очі неба на планеті. Хочеш познайомитися з сонцем, познайомся з його дітьми — з квітами…
Славко захоплено слухав Катю. Як вона гарно розповідає! Очі сяють самоцвітами, голос ніби музика, наче пісня. А в ньому щось рідне, невимовно близьке. Чому так, чому?