Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 158

Він вдарив кулькою об кам’яну стіну, посипалися уламки, багряні сутінки пронизала блискавиця. Зореслав похитнувся і знепритомнів…

ЗВІЛЬНЕННЯ

Вітрограй краще за всіх юнаків у вільній твердині кидав аркана. Тепер його вміння знадобилося. Юнак зробив петлю на мотузці, згорнув її кільцем і, намітивши на тім боці гострозубий камінь, кинув. Відстань була далека, двічі спроби завершилися невдачею. На третій раз пощастило. Вітрограй затягнув петлю, посмикав. Камінь тримав добре, надійно. Юнак прив’язав свій кінець мотузки до дерева, натягнув. Перебираючи руками й ногами, рушив по тій хисткій переправі до того берега. Посередині річки мотузка обвисла, водокрут лизнув хлопця мокрим язиком, вбрання намокло. Зелені бризки хлюпали в обличчя, пальці затерпли від напруги.

— Перепливу! — твердив сам собі Вітрограй. — Не пущу! Не пущу!

Минувши погрозливу лійку водокруту, юнак відчув полегшення. Передихнувши, швидко добрався до скелястого виступу. Вилізши на сухе, скинув ногавиці, витрусив їх, знову взувся. Підхопившись, кинувся бігти по стежині, навіть не одв’язавши мотузки від каменя. В грудях кололо, не вистачало повітря. Кілька разів юнак падав на скелі, збиваючи коліна до крові. А стежина спереду була пустельна. Лише ріденькі чагарі по розпечених прямовисних крутоярах та бліді хмаринки у байдужому дивоколі.

Вітрограй тримався руками за груди, хапав спраглими вустами сухе повітря, але боявся зупинитися для спочинку. Не міг, не мав на те права…

І ось… біля прозорого джерельця, що ринуло з кручі, юнак побачив знайому постать в хутряному вбранні. Провідник, схилившись, пив воду. Помітив Вітрограя, на широкому обличчі промайнув подив. Хлопець упав на камінь, знесилено пробурмотів:

— Нещастя… Повідомити Рода й Ладу…

Провідник мовчки дістав з-за пазухи невелике з долоню — блискуче люстерко, щось поворожив біля нього. В прозорій глибині спалахнув зеленкуватий вогонь, почувся голос. Провідник підніс люстерко до обличчя юнака. Звідти глянули суворі очі Лади.

— Що сталося? — спитала вона.

— О люба мати! — ворухнув пошерхлими вустами Вітрограй, долаючи знемогу й подив. — Зореслав кудись зник. За ним пішов Дуб. Яровит ніби сам не свій — гнівний і страшний. Коли ми прямували до вас, хтось приходив до водокруту, водив Зореслава у городище серед гір. Він не міг згадати, що з ним там було… Ми забули про це оповісти вам…

— Тихо! — звеліла Лада. — Більше не говори. Чекай нас!

Незабаром над скелями опустилася блакитна куля.

— Йди сюди, — почувся голос Рода.

Вітрограй ввійшов до летючого корабля, махнув на прощання рукою провідникові. Той спокійно стояв біля джерела, ховаючи всевидюще люстерко за пазуху.

Юнака посадили біля вікна, внизу поволі пливли громаддя гір, блакитна звивина річки. Рід і Лада тривожно перемовлялися незнайомим наріччям. Вітрограй угледів сіру долину, огороджений стіною храм, закричав:

— Ось тут, тут… Я згадав…

Лада кивнула. Гори стрімко насунулися, виросли, охопили суцільним кільцем корабель. Вітрограй уздрів, як з-під густих чагарів до них біжить по узбіччю Дуб, вимахуючи руками.