Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 155
Олесь Бердник
Вони вийшли з притулку, зупинилися перед великою блакитною кулею, в якій відкрився широкий отвір. Побратими перезирнулися спантеличено, а Зореслав запитав:
— Що це?
— Летючий корабель, — ласкаво всміхнулася Лада. — Входьте, діти, не страхайтесь…
— А він справді підніметься? — недовірливо промовив Дуб, оглядаючи кулю з усіх боків.
— Побачите самі.
— А не впаде?
— Ми літаємо в цьому кораблі до зірок, — сказав Рід. — Це надійніше від земних шляхів.
Побратими схвильовано ввійшли до корабля. їх завели в просторе приміщення, посадили на м’які сидіння. Довкола було чисто, прохолодно. На стінах миготіли барвисті веселкові вогні, інколи в чорних віконцях проскакували фіолетові блискавиці. Рід і Лада сіли перед широким прозорим вікном. В ту ж мить сад, що виднівся надворі, колихнувся, провалився вниз, майнули на сонці крижані верхів’я, забіліли пухнасті хмари, а потім довкола розпростерла незміряні крила темно-синя глибінь неба.
Хлопці розгубилися, до грудей підкочувалися клубки нудоти, в свідомості хлюпали хвилі тривоги, незбагненності, незвичності. Рід і Лада сиділи усміхнені, привітні, і побратими потроху заспокоїлися. Темрява за прозорими шибами згустилася, в суцільній чорноті заясніли зірки, внизу пливла велична блакитно-зеленкувата куля.
— Що то таке? — захоплено скрикнув Вітрограй.
— Земля, — відповіла Лада.
— Та, де ми живемо? — не вірив хлопець.
— Та сама.
— А чом кругла?
— Така є. Всі небесні землі круглі…
— Як місяць? — здогадався Вітрограй.
— Такі, — усміхнувся Рід. — Або як сонце…
— Тоді й там, на інших землях, живуть люди? — зацікавився Зореслав, припадаючи до вікна.
— На одних живуть, на інших — нема. Гляньте на зоряні вогники — то все далекі сонця, такі, як наш Яр-Див, або й більші. Всюди життя, скільки не кинь поглядом, всюди — полум’яні світи. Колись ми жили у тій невимірності, а потім сталася руїна…
— Мені співець Боян оповідав, — озвався яровит. — Я гадав, що то вигадка, казка…
— Сумна правда, — заперечив Рід. — Проте людям належить знову повернутися в зоряний край. Казка про зоряних синів, яку ви понесете своїм дітям, допоможе їм прагнути до прийдешньої славної стежки. Настане пора, ваші онуки полинуть у небо, земні ланцюги впадуть.
Корабель безшумно плив між іскристими світами, а слова Рода пісенно карбувалися в глибині серця:
— Тепер ви збагнули, любі сини, марність невмирущості для тих племен, що нині йдуть по землі, що змагаються заради дрібних потреб, для яких світ обмежується городищем або власним притулком. А невмирущість для володарів, що жадають влади над всією землею, — то велике зло. Не лише для людей, котрими вони володіють, а для них самих…
— Чому? — не збагнув Зореслав.
— Рано чи пізно настане втома. Обмежене тіло вже не вмістить нескінченного потоку подій. Людині захочеться вмерти, бо повз неї тінями проходитимуть люди, її діти, онуки та правнуки, а вона лишатиметься в самотині, не маючи змоги перервати пуповину остогидлого буття. Безсмертя для такого володаря стане прокляттям.