Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 142

— Падайте ниць! — крикнув горбун. — Наближається султанова донька, хай пошле їй небо сто тисяч літ життя!

— Нам байдуже, хто вона, — буркнув Зореслав. — Ми не звикли схилятися навіть перед ясним Яр-Дивом!

— Гарно відповів, — скупо відгукнувся Дуб.

Процесія зупинилася навпроти слов’ян. З-за серпанку виглянуло смагляве личко, майнули чорні очі, одразу заховалися. Почувся дзвінкий голос, а затим один із вершників дав знак горбунові, щось запитав. Той, догідливо кланяючись, принижено відповідав. Вершник, зневажливо посміхнувся, гидливо кинув на землю шкіряний гаман. Задзвеніло золото, перекупник впав ниць, схопивши здобич, а побратимам звеліли рушати слідом за вершниками.

Їх провели вузенькими вуличками Басри до високої зубчастої стіни. Звідси видно було широке плесо затоки, вітрила кораблів, небокрай з білими кучерявими хмарами. Біля важких воріт стояла численна варта, на стінах теж ходили чатові, перегукувалися. Полонених ввели на подвір’я, шовкове шатро понесли далі, а слов’яни залишилися у буйному квітучому саду. Підійшли чорношкірі раби, зняли ланцюги з ніг, дружньо поплескали по спинах. Наказали чекати.

Побратими оглядалися, дивувалися чарівним будовам, що височіли над стіною небачених дерев, прозорому водограю, який пирскав прохолодним джерельцем із пащі мармурового гривастого звіра.

— Диво дивне, — прошепотів Вітрограй. — Ми без ланцюгів, у якомусь казковому саду. Є надія, браття! Не горюйте. Звідси можна накивати п’ятами…

— Цить, — остеріг його Дуб. — Почують — тоді дідька лисого втечеш. Бачив, скільки чатових довкола?

До побратимів наблизився товстенький добродушний чоловічок у білій чалмі з довгим гострим верхом, писклявим голосом сказав по-грецькому:

— Радійте, раби. Маєте щасливу долю. Це — сад султанської доньки Зульфіри, вона вибрала всіх трьох для догляду за її улюбленими деревами й квітами. Я покажу вам притулок, де маєте їсти й спати. Ходіть за мною…

— Одне скажу вам, — тихенько мовив Зорєслав, простуючи за чоловічком поміж кам’яними рівчаками, по яких струменіла прозора вода, — треба терпіти й дивитися, запам’ятовувати й готуватися. Жодного зайвого кроку, браття…

Покотилися дні. Праця в саду була легка, приємна — розпушувати землю, обкопувати дерева, поливати, доглядати за кущами розмаїтих троянд. Хлопці навіть дивувалися, чому для такої справи обрано саме їх, сильних воїв?

Вечорами яровити сідали довкола водограю на мармурових плитах і співали тужливих слов’янських пісень. До них збиралися чорношкірі раби, сумно слухали чужі мелодії.

Якось Зореслав відзначив, що не лише раби слухали той спів, вдалині поміж деревами видно було зграйку дівчат у довгих сукнях з покритими серпанком лицями.

— Зульфіра, Зульфіра, — шепотіли з острахом раби, одвертаючись.