Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 134

Розсіялися діти Роду і Лади хто куди в новому світі. А опісля й забули, хто вони, звідки. Почалася знову ворожнеча. Багато племен, народів на землі, та всі вони — діти Роду і Лади. Ждуть прабатьки синів своїх, ждуть довго й терпляче. Живуть вони на горах високих, кришталевих. І мають Рід та Лада воду живу, що оживляє мертвих, дає невмирущість. Проте знаю я, що вода тая може дістатися лише великому лицареві, котрий не побоїться стрибнути понад заповітним багаттям. І ще є правічний заповіт: від того воя, який не злякається правічного вогню, піде славетний рід, що поведе дітей Роду й Лади у зоряний край…

— Славна казка, — зітхнув старий Корінь, і в його темних очах з’явилася зажура. — Якби ж теє сталося…

— Станеться, Кореню! — твердо мовив Боян. — Бо заповіли той дивоглядний шлях мудрі пращури. То ж і подумай, Зореславе, на яку таємничу стежку ступаєш. То велика хвилина для яровитського краю, діти. Не зганьбіте її. Нині ніч для пісень і кохання. Ідіть, поспішіте втішитися дарунками купальської ночі, сповніть серця казкою. А’ вдосвіта маю до тебе, Зореславе, важливу бесіду. Чекатиму тебе тут, на галявині…

СЛОВУТА

Словута несе Зореслава на своїх грудях униз, до моря, а в душі вогняними жаринами карбуються тихі слова Бояна, сказані на прощання, його батьківське напуття:

— Корінь — рідний вітець, та любов його сліпа. Мирося — твоє серце, та кохання її — незрима припона. При них не можна сказати тобі того, що маєш знати, юначе. Шлях твій до мети — не барвиста казка, яку так любо слухати на колінах матері чи батька або в затінку квітучих кущів. Йдеш ти, синку, в тяжку дорогу, і провідна зоря одна в тебе — твоє серце Ніхто не допоможе, не покаже, не підтримає, коли в душі твоїй згасне вогонь шукання. Проте вислухай на прощання пораду мою, а коли настане пора, згадай ці слова — в них прихована правда:

На розпутті вибирай шлях такий, звідки нема вороття.

За словом є думка, за думкою діло, за ділом є погляд очей, а в глибині очей — нерушимість мовчання.

Станеш над прірвою — пам’ятай: ти є те, чого не можна віддати!

А тепер пливи, синку. У вільній твердині, за порогами, тебе щиро зустрінуть. Ось візьми знак, бронзову ладунку, а в ній — срібна куля, образ Яр-Дива. Покажеш Ярогану — ведуну лицарському. Він вкаже шлях, може, нарадить супутників, бо ж самому в далекі землі не пройти. Пливи ночами, вдень спочивай. Словута донесе тебе до порогів, а там, понад берегом, до твердині. Хай Світовид береже тебе, синку. Чує душа моя: звідаєш горя немало, та й славу велику уздриш…

Тануть голоси. Тиша над світом. Нікого нема. Лише Зореслав на човнику і дивоколо блакитне вгорі.