Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 131

ДАВНЯ КАЗКА

Дивоколо охопило юнака, пригорнуло до себе руками вітру, цілувало вустами срібнолицього місяця, вітало щедротою зоряного безміру, палахкотінням купальських вогнів. Воля! Воля! Дай вдихнути тебе, випити, мов келих запашного вина! Не покидай мене ніколи, ніколи!

Зореслав кинувся до торговища, там серед майдану гоготіло велетенське багаття, в його світлі витичці кружляли з товстопузої бочки меди, співали веселих пісень. Ремісники, вої, а то й прості гречкосії, обнявшись, виходили у коло і довбали землю бронзовими підковами, примовляючи до ладу:

Гей, вийду я з хати на волю. Та посію просо на полі, Ой дозріє просо буйненьке, І буду я, ладо, багатенький! Ой накуплю меду та пива Усьому світові на диво Гуляйте, каліки, гуляйте, Мене добрим словом споминайте! А лихая година настала. Бо згоріло просо, пропало! Я ж таки не буду ридати, Бо є в мене жінка у хаті! Я з поля додому вернуся, Та любенько з нею обіймуся, Ой буду я п’яний без пива Та усьому світові на диво! Гей, лиха година настала, Бо утекла жінка, пропала! Я ж таки не буду ридати, Бо є в мене воля крилата! Не згорить вона, не покине, Гей, та моя воля орлина! Гуляйте, каліки, гуляйте, Мене добрим словом згадайте!

Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові.

— Пий, лицарю, радій з нами!

— Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він?

— Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж! Ми добряче погуляємо — і до діла! Розженемо воїв Горевієвих та й випустимо хлопця. А ти — глянь! — вже й сам вискочив! Ха-ха! То нам і легше від того. Станемо всю ніченьку кружляти меди, аж до раночку! Пий, Зореславе, пий!

Юнак ледве вирвався з дружніх рук хлопців, побіг до кручі, де на високому вилобні Дивич-гори звсігди збиралися хлопці й дівчата, щоб славити Яр-Дива, Срібен-Дива, Зоре-Дива або Великого Купалу. І нині там палали вогні, метушилися в димному мареві постаті веселих людей, верещали захоплені діти, стрибаючи через багаття. Палаючі колеса, розкидаючи іскри, котилися з круч у долину, залишаючи в повітрі запах ялівцю. На цуті юнак стрівся з Зорулею, дівчина тягла обіруч двох воїв, а вони щось несусвітне лепетали. Уздрівши хлопця, страшенно здивувалися, витріщившись на нього, як собака на їжака.

— Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син…

— Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля.

— Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене…

— А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас…

— Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля.