Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 13

Гіпатія застогнала, поворушилася.

Свідомість верталася повільно, важко, неохоче. У глибині єства ще відлунював жахливий крик Ісідора, ще чулися дівчині пахощі моря і шум хвилі, а вже реальність владно кувала її в незримі кайдани, вела у полон.

Де вона, що з нею?

Покотився обвал пам’яті, налетів, звихрив свідомість, почав топтати мозок копитами спогадів, наче табун диких коней. Корабель у порту… батько… пісня… Ісідор… страшна ніч… зловісне сяйво Селени… чорні закривавлені люди і зловісний регіт… А потім падіння Ісідора… Падіння в темне провалля моря…

Гіпатія збагнула — вона самотня!

Мойра обірвала нитку Ісідора. Чому? За що? Навіщо?

Вона рвучко підвелася, помацала довкола себе в пітьмі, відчула пальцями м’який килим. Скочила на ноги, оглянулася: високо над нею видно було в прямокутнику вікна спокійні великі зорі. Тиша, мовчання.

Дівчина кинулася до стіни, почала обмацувати її, добралася до дверей, ударила в них кулачками. Двері одразу ж відчинилися, в імлистому квадраті світла з’явилася низенька постать горбатої баби. Вона тримала в руці смолоскип і знизу вгору запитливо-улесливо дивилася на Гіпатію. Заворушилися безкровні вузькі вуста, в очах-буравчиках блиснули іскри.

— Чого бажає володарка? — запитала баба покрученою грецькою мовою.

Гіпатія, пересилюючи огиду від скрипучого голосу, запитала:

— Де я? Чому я тут?

— Ах, моя повелителько, — посміхнулася баба, — хіба тобі не однаково, де ти? Вся ойкумена твоя, ти цариця світу, а хіба ж володарі запитують, де вони? Де цар — там пуп світу. Вважай, що ти в своєму палаці, ми твої слуги…

— Ти смієшся, лиха жінко? — гнівно скрикнула Гіпатія, і гримаса болю затуманила її личко. — Чому не скажеш правди? Я пливла до Афін, зі мною був друг… Потім — напад, бій, непритомність… і я отямилась тут… Де я, що зі мною?

— Марення, марення, володарко, — бурмотіла баба, і її гачкуватий ніс ворушився, ніби хвіст змії. — Мало чого нам сниться вночі… Життя — то ніч, моя красуне, а протягом ночі багато насниться всякої всячини. Моя тобі порада: забудь далекі сни, живи в новому царстві…

— В якому царстві! Що ти верзеш?! Я хочу додому, я хочу повернутися до батька!

— До якого батька? — здивувалася баба. — Я не знаю про твого батька!

— Я Гіпатія, донька Теона Александрійського, — схвильовано мовила дівчина, притуливши долоні до грудей. — Прошу тебе, дай мені написати батькові, він нагородить тебе, якщо ти відпустиш… чи ти, чи хто інший, до кого я потрапила… — Все, що він має, — твоє! Ми залишимося жебраками, а ти матимеш наш будинок, золото і цінності…

— Ха-ха-ха! — сміялася баба, і той зловісний сміх крижанив душу Гіпатії. — Він нагородить мене? Мене, яка тримає в оцих руках душу й життя сотні людей?! Ха-ха-ха! Та ти знаєш, красуне, що за тебе я матиму таку гору золота, що Теонові за сто життів її не заробити, не добути?!

— Що ти хочеш вдіяти зі мною? — жахнулася дівчина. — Кому віддати?

— Та вже ж не для прислужування, повелителько, — насмішкувато одказала баба. — Така квітка повинна мати й доброго садівника. Прийди до тями, готуйся до нового шляху. Забудь давнє. Воно вмерло. Можеш стати сильною і владною. Тож не дурій! Я все сказала.